Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Подайте спаржу, – назвала першу страву, яка зринула в пам’яті, тут же додала: – І курча, смажене. Тільки половину порції. А каву – зараз, якщо можна.

– Можна й треба! – купець раптом визвірився на метра, лунко ляснув долонями. – Рому, кави, ікри! Дзиґою хай крутяться! Ну!

Звичний до вибриків шанованих гостей метрдотель поштиво вклонився й випарувався. Вольська зняла капелюшка, поклала на канапу, сама сіла на пропонований стілець. Тепер бачила Пивоварова просто перед собою.

– У вас щось сталося, – сказала впевнено. – З кимось із близьких. Не дай Боже, з молодятами. Тиждень минув від заручин. І справа дуже делікатна, інакше б головний над усіма київськими слідчими не рекомендував би вам мене. Юлій Маркович має певні підстави вважати, що я можу дати певні поради.

– Молодята в Ніцці, готуються до весілля, – відмахнувся Пивоваров. – Вони нічого не знають. Ви, Анно Ярославівно, четверта особа, посвячена в мою таємницю.

– По-перше, ще не посвячена, – делікатно поправила Вольська. – А по-друге, хто інші три?

– Я. Моя дружина. Пан Харитонов.

Зупинила поява офіціанта. Чорно-білі кольори вбрання й ходіння легким перевальцем робили його схожим на дорослого пінгвіна. Мовчки зайшов, спритно поставив перед Анною запашну каву. Перед купцем – кришталеву карафку з рідиною каштанового кольору, широку кришталеву чарку на товстій ніжці, дві круглі вазочки, теж із кришталю: чорна й червона ікра. Хотів налити, вже торкнувся боку карафки. Пивоваров нетерплячим жестом прогнав офіціанта, той зник, наче не було. Купець пригостився сам, перехилив різким жестом, при цьому високо закинувши голову. Видихнув, розрівняв срібною ложечкою чорну гірку маленьких круглих ікринок.

– Оля. Зникла моя Оля. Без сліду.

Молодша донька, згадала Вольська. Та сама, кучерява подружка нареченої. А ще – подруга Каті, доньки титулярного радника Лева Градова.

Доньки поліцейського, яка видавала себе за нещасну повію.

Аби вициганити в розчулених гроші на свій викуп з бордельного полону.

Анна думала швидко, питання сипалися в унісон думкам.

– Як давно?

– Учора не повернулася додому.

– Звідки не повернулася?

– Аби знав – шукав би там.

– Ви не знаєте, куди й з ким пішла ваша молодша донька-гімназистка?

– Ольга – молодша. Але не маленька. Бонна-гувернантка не водить її за руку Києвом.

– Дівчина нікого не ставить до відома, куди і з ким іде?

– Дотепер такого не траплялося. Оля могла вільно, не звітуючи, піти собі гуляти. Ніколи не давала підстав брати її під домашній арешт. Тим більше ми з жінкою налякані. Усе сталося раптово.

– Раптово, Матвію Юрійовичу, нічого не стається, – Вольська дозволила собі повчальний тон. – Тим більше, з юними гімназистками. Скільки років дівчині?

– Шістнадцять, – Пивоваров знову налив, випив, цього разу заїв чорною ікрою, для чогось додав: – І п’ять місяців.

– Своїх дітей, тим більше – такого віку, в мене нема й не може бути. Проте знаю з чужого досвіду, що саме їх треба особливо пильнувати. Не забувайте, я була одружена з одним із найкращих слідчих Києва. Чоловік не раз розповідав, у які халепи встряють підлітки. Особливо – юнки.

– Те, що ви вдова сищика, і змусило мене просити вас про допомогу.

– Кілька хвилин тому ви послалися на пораду пана Харитонова.

– Якби він порадив зовсім сторонню особу, ще й мужчину, я б не став слухати. Ви маєте хист до подібних справ. І ви – жінка, яка вміє берегти чужі таємниці. Це теж сказав Юлій Маркович.

– Схоже, він вирішив зіграти роль такої собі свахи. Чому зникненням Ольги не займеться сам? Ваш статус депутата міської Думи зобов’язує поліцію крутитися на пупі за першим помахом вашої руки. І це я не згадую, що купець першої гільдії, мільйонер Матвій Пивоваров без депутатства дуже важлива персона.

– Ви щойно самі назвали причину, чому ми з вами тут, в окремому кабінеті, обговорюємо вкрай важливу для мене справу. Поліцейський розшук – уже розголос. Я при всьому бажанні не зможу, не матиму права приховувати від офіційного слідства делікатні обставини, пов’язані зі зникненням молодшої доньки. Наголошую, Анно Ярославівно – мо-лод-шо-ї, дівчини шістнадцяти років від роду. Якби це торкалося старших дочок, навіть тепер, коли обидві заміжні, мене б розголос не лякав. І тут ідеться навіть не про мене, про мою дружину. Вона вже знає все, що знаю я. Погодилася з тим, аби я втаємничив пана Харитонова. Про нашу зустріч пані Пивоварова поки що не поінформована, але я неодмінно дам дружині детальний звіт. Проте Олина матінка швидше повірить у ваше мовчання, ніж у те, що огидні деталі цієї історії вдасться приховати від газет. Ви ж дружите з тим писакою, Коваленком?