Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Ви не так давно самовільно знайшли, хто вбив вашого чоловіка. Пан Харитонов повідав, коли я прийшов до нього зі своєю бідою. І біда, Анно Ярославівно, навіть більша, ніж безвісти зникла найменша, як буває в подібних випадках – наймиліша донька. Мазунка, ось як таких називають. Але – ні!

Сильніше стиснувши кулак, Пивоваров, ніби так треба, наче горіх лущив, відламав чарчину ніжку. Вольська здригнулася, на мить завмерла з ножем та виделкою, припинила жувати. Оговтавшись, таки дожувала, ковтнула, запила зовсім уже вистиглою кавою. Відсунула чашку, потім – тарілку з недоїденою спаржею й ледь початим смаженим курчам. Бажання їсти й пити остаточно випарувалося. Купець ніяк не реагував на її збентеженість. Кришталеві уламки висипалися на стіл. Краї червоніли, гостра скалка подряпала долоню. Пивоваров витер руку об край скатертини, повів далі, говорячи вже стінам:

– Більша біда – те, що сталося з Оленькою до того. Її не змусили заголятися, її ставили в ці неймовірні позиції не силоміць. Їй не наказували нюхати клятий порошок під страхом смерті чи ґвалту. Пані Вольська, я достатньо пожив на цьому світі й вивчив чимало людських звичок та пристрастей. Мою… нашу мазунку, наше кучеряве янголятко розбестили, і дівчинка не опиралася. Їй це подобалося, а мене справи зробили сліпим. Я надто був зайнятий влаштуванням шлюбів старших дочок, вигідних шлюбів, пані Вольська. Своїм дівчаткам ми давали більше волі, ніж хтось інший. Чому? Бо вірили: вони чемні, порядні, поважають батьків, не переступлять жодної межі.

– Зрозуміло. – Анна нарешті знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати п’яну сповідь розгубленого батька, котрий звик, що гроші дають силу, владу й безпеку. – Але досі не почула, чим я можу допомогти і чому саме я.

– Бо ви – жінка. До всього – удова поліцейського. Нарешті, самотужки знайшли винуватців його наглої смерті. Й зберегли цю обставину в суворій таємниці. Що свідчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужі секрети, як свої. Зможете знайти Ольгу самостійно. І впораєтеся із цим краще, ніж орава поліцейських. Зараз я переказую слова Юлія Марковича.

– Отакої, значить, пан Харитонов про мене думки, – гмикнула Вольська. – Високої, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що я – жінка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давніх зустрічей Юлій Маркович укотре наголосив: слідча робота – не жіноча справа. Нехай нове століття лиш почалося й воно вже відзначається стрімкими змінами. Міняється все, окрім поліцейської служби. Ніде на теренах імперії наша сестра не допущена до питомо чоловічих занять. Зараз і я переказую вам слова Юлія Марковича. Він при цьому ще додав – ніде, голубонько моя.

– Усе це, – Пивоваров тицьнув пальцем на фотографії, – огидно й неприпустимо показувати стороннім чоловікам. Принаймні я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знімки оголеної шістнадцятирічної доньки. Ще й такі жахливі.

– Пан Харитонов же бачив…

– Дзуськи. З нього досить моїх пояснень, що вони непристойні. Жінка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославівно. Утаємничену в поліцейські справи. Та, якій можна довіряти делікатні питання. Власне, що кажу… Така жінка, як ви, – єдина у своєму роді.

– Дякую. Прийму за комплімент.

– Краще – за пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдіть мою мазунку, пані Вольська. Ваше ім’я ніде не звучатиме. Юлій Маркович не сприятиме вам офіційно й особисто. Але й не заважатиме. Звітуватимете мені й тільки мені. А я вже сам рухатиму пошук далі. Усе, що вдасться виявити, через мене почує пан Харитонов. Поліція вживе потрібних заходів тихцем. Про винагороду… Гроші… Навіть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаєте суму. Просто берете, скільки даю. Треба – дістанете ще.

З іншої кишені Пивоваров витягнув ще один сірий пухкий конверт.

– Моя згода вас не цікавить? – запитала Анна.

– Хіба ви відмовляєте мені? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цілу чарку, бо дістануть від мене, що заслужили!

Знову закалатав дзвінок.

Пивоваров наказав принести на додачу до цілої чарки ще карафку рому й викликати візника Анні.

Послужливий метрдотель вивів гостю до брички особисто. Запропонував руку з підкресленою галантністю, і Вольська змусила себе всміхнутися й узятися за підставлений лікоть. Уже назовні, коли бричка підкотила й напомаджений намірився бути чемним до кінця й підсадити даму, жестом зупинила, натягнула ще ширшу усмішку.