Олексій Волков - Мертві квіти

— Дякую, небоже, що привiв мене до тями… — безбарвним голосом промовив Мироненко. — Думав, здихатиму-таки сьогоднi отут…

Усi четверо тiльки й могли, що мовчки розглядати його. Проковтнувши язик, вони застигли у нiякових позах, не знаючи, куди прилаштувати руки.

— Чого поставали? — наче нiчого не сталося, насилу розплющуючи набряклi очi, запитав Мироненко. — Посади людей. Ти ж господар… I дверi зачини, зимно. О… я ж увесь мокрий. Накинь щось на мене.

Ступор минав. Гащак рухав крісло, Стас обгортав ковдрою. А за кiлька хвилин уже гудiв чайник на плитi. I однаково всi мовчали.

— Живий я, живий, принаймнi зовні, — промовив Мироненко. — З середини вже почав помирати. Напевно, до ранку дiйшов би. Твоя «пукалка» оживила, чую — до тями приводить…

Дядько Тарас кивнув на покинутий пiстолет.

— Газовий, — сказав Стас, ховаючи зброю.

— Шкода, — спокiйно по-дiловому пожалкував нещодавнiй небіжчик. — Краще б справжнiй.

— Вам краще, а менi знову за ґрати й цього разу вже надовго. Про себе тiльки думаєте.

— Чому знову? — не зрозумiв Мироненко.

— А я там уже встиг побувати. Вашими зусиллями, до речi. Мене у смертi Йосипiвни звинуватили. Був у мене, як виявляється, мотив завдяки вашим витiвкам.

У голосi Стаса з'явилася злiсть. Нещодавнi фантастичнi вiдчуття минали, поступаючись мiсцем звичним.

— Нiла, Нiла… — гiрко промовив дядько Тарас. — Навiщо менi дiм… Навiщо було усе це затiвати, якщо її тепер немає.

Вiн плакав, затуливши долонею i без того набряклi очi. Кремезне тiло здригалося, притулене спиною до килима, який пророкував подiї.

— Лише сьогоднi дiзнався, — глибоко зiтхнув дядько. — Як тепер жити?! От скажи! Тепер тiльки туди дорога. Як сталося це? Хто? Знайшли? Ти знаєш?

— Не знайшли, — вiдповiв Стас. — Але я знаю.

— Хто?! — заревiв Мироненко. — Благаю, небоже, хто?

— Довго розповiдати, — зiтхнув Стас. — Може, вiдпочинете, заспокоїтеся, а там подумаємо, що i як далi. Правду казав старий — видно не свiтить менi звiдси вибратися…

— Зараз, — рiшуче промовив Мироненко, нахиляючись уперед. — Тут i зараз.

— Гаразд, — згодився Стас, — якщо пiсля усього ви здатнi розумiти. Її збив машиною Вiктор Коваленко, принаймнi пiд таким прiзвищем вiн числиться водiєм у франкiвськiй компанiї «Молочна країна». Возить йогурти. Збив службовим фургоном, навмисно. Я намагався, але… Врятувати її не було можливостi. Ви знаєте таку людину?

Мироненко мовчав, намагаючись зосередитись, облишивши емоцiї. Здавалося, до нього поверталося адекватне сприйняття. Схожа на клешню рука намацала поставлену Оленкою кружку.

— Не знаю. Який вiн iз себе? Фото немає?

— Фото вам не потрiбне, — сказав Стас. — Чоловiк цей як двi краплi води схожий на Iгоря Каширова з Коломиї. Його, сподiваюсь, ви знаєте? Гадаю, насправдi вони брати-близнюки.

Обличчя дядька Тараса змiнювалося просто на очах. Воно потемнiло. Навiть почорнiло, а очi, i без того маленькi, сховалися глибоко-глибоко. Вiн міркував, робив висновки i наче сам до себе хитав головою. Нiхто не наважувався заважати цьому процесу.

Доба входила у глибоку нiч. Усi розумiли, що прощальної п'янки вже не буде. Бiльше того — саме прощання вiдкладалося. Олена дивилися приречено. Ще годину тому вона вже уявляла у думках Вiнницю i радiла, що усi жахи позаду. Щойно її надiї розстанули. Щось подiбне вiдчував i Стас, проте мiг заприсягтися — розчарування не перевищувало решти вiдчуттiв. Адже азарт мисливця живе попри все у кожному чоловiковi, незалежно шкiдливий вiн з професiйного погляду, чи нi. Справу таки буде завершено. Оте невiдоме мучило б решту життя. А так… Поруч той, за допомогою кого зараз проллється свiтло.

— От тепер усе стало на мiсця, — зрештою промовив дядько Тарас. — Хто б мiг подумати… Пробач мене, хлопчику, що втяг тебе. Жив би зараз спокiйно у своїй Вiнницi й не знав клопоту. Пробач. Не хотiв я. Просто не було iншого виходу.

Вiн скинув з плечей ковдру i став на ноги.

— Нiчого, зi мною усе гаразд. Зараз я щось вам покажу. Принесу. I… в туалет. Що ти менi вколов? Лусну, не дiйду. Пожартував. Дiйду. Не хвилюйтеся.

Твердою ходою Мироненко посунув у коридор. Зараз. От i вiдкриється.

Нагiрний з Гащаком тiльки переглядалися мiж собою, не наважуючись дивитися на Стаса. Оленка скулилася на своєму крiслi у передчуттi гiршого. Втиснувшись поруч, Стас обiйняв її за плечi. Його вiдпустило. Пiсля того, що сталося пiвгодини тому… Хотiлося просто розрядити напруження.

— Горiлку без мене, певно, вже випили?

— Нi, — цiлком серйозно вiдповiв Гащак. — Студимо. Разом з варениками.