Олексій Волков - Мертві квіти

Стас мовчки слухав, не здатний охопити можливостi людської фантазiї, спрямованої на те, як прогодувати себе у цьому свiтi. Iгор мовчав, а жiнка вже не могла зупинитися.

Черговим кандидатом на «розводку» тут, у Коломиї, був багатий приватний пiдприємець. Над'їхавши пiд час пiкнiку, де той був iз жiнкою, Вiктор спровокував бiйку, отримавши при цьому по спинi. Одразу ж упав. Вивезли «швидкою». Сама ж мати хлопців, буцiм-то випадково гуляючи поруч, вiдзняла процес на вiдеокамеру. Вiктор, як i годиться, зник, а вона за два тижнi почала «розкручувати» товстосума. Благо, досвiд уже був.

— Абзац… — дивувався Нагiрний. — Подавати кiлькарiчного спінального хворого, наче свiжого! I що, невже нiхто не розiбрався?! Невропатологи хреновi… Їм що, повилазило?!

— А ми добре доглядаємо Iгоря, — пояснила вона. — Пролежнiв немає нiколи. А перед самим цим ставимо йому на спинi свiжi синцi…

— А переломiв хребта у нього i не було, — додав Гащак. — Тож нi на рентгенi, нi на «комп'ютерi» жодних ознак… Уявляєш?

— А пункцiя? — не вгавав Нагiрний. — Це ж видно буде по складу спинномозкової рiдини — свiжа травма чи нi.

— А пункцiя — справа добровольна, — нагадав Стас. — Якщо пацiєнт не хоче — примусово не зробить нiхто.

— Пропонували? — з-пiд лоба запитав Нагiрний.

— Аякже… — знизала плечима Ганна. — Тiльки ми вiдмовлялися. А вони лякали, що iнвалiдом залишиться. Нiби ми й так не знали…

— Сiчеш? — скрушно похитав головою Стас. — Генiально. Навряд чи в iсторiї аферистiв iснує подiбний приклад. Схоже, це перший. А далi?

— А далi не пощастило. Пiдприємця цього на той час уже слiдчi крутили. Десь з якогось приводу вiн у них там був пiд прицiлом. Ми цього не знали. Хотiли, щоб тихо. Ну, а слiдчий випадково пронюхав, що вiн ще когось там покалiчив, тобто Iгоря. Вирiшили скласти усе до купи. Почали до нас їздити, покази вибивати. Ми — нiчого. Вiн же нам уже заплатив, скiльки ми хотiли. Вiд усього вiдхрещувалися. А слідчий дуже вже намiрився бiзнесмена засадити. I так i сяк… Тому й бiля нас постiйно крутився. Словом, не догледiли ми. Розкопав цей усе, сам на те не сподiваючись. А тодi й заявив прямим текстом, що Вiктора запроторить до в'язницi, а ми без нього точно загнемось. Тому… Забаг стiльки, що у нас не було. Вiддали йому усе i ще виннi залишились. А слiдчий за той час до вашого району перейшов, на пiдвищення.

— Як прiзвище? — зриваючись з мiсця, вигукнув Стас.

— Мамчур.

— Шляк би його… — взявся за голову Нагiрний. — Нашої завiдувачки фаворит… Вiн же дiйсно у Коломиї до цього працював!

— Ну, ось. Ми думали, може забуде. Думали, як би то знову втекти. А куди без грошей! А тут приїхав несподiвано. Каже, що є справа. Як зробите, нiхто нiкому не винен. Розходимося i працюйте далi, країна велика. I фотографiю привiз… от, його.

Мироненко слухав мовчки, наче уже все зрозумiв. Склавши руки на грудях, опустивши голову i заплющивши очi, здавалося, думав про своє.

— Мамчур ваш знав, коли вони, — жiнка кивнула убiк дядька Тараса, — з'являться у Коломиї. Там, бiля музею тихе мiсце. Вiн iз жiночкою тiєю у музеї довгенько сидiли. А потiм… Вiтя як завжди. А Тарас Андрiйович валізу нiс, ну, таку, як музиканти баян тримають. Ним i вдарив. Далi все як зазвичай. Тiльки… грошей вони не мали. Або давати не хотiли, не знаю. Вам краще вiдомо. А Мамчур каже: нiчого, крутити далi. А я бачила, що не з тих вони. Вiн i лiки привозив, i з лiкарями говорив. Я б сказала — швидше дiйсно допомогти хотiв, а не вiдкупитися. Ну, ми на своєму стояли, а потiм…

Ганна мусiла випити води i лише тодi продовжила:

— А потiм несподiвано зателефонував Мамчур i сказав, що усе скасовується, але щоб ми нiкуди не подiлися. Чоловiк цей, вiн казав, помер вiд серцевого нападу i у разi чого вiн «повiсить» його на нас, нiби це ми своїми домаганнями зробили. Нам залишалося тiльки сидiти i чекати. От i все. А потiм… вдерся вiн… той, хто наче як помер…

— Нi, не все. Помиляєтеся, — промовив Стас, дивлячись їй прямiсiнько у вiчi. — Це ще далеко не все, i цiкавить мене бiльше, анiж усi вашi попереднi афери. Я хочу знати, навiщо ваш другий син, Вiктор, умисно машиною збив насмерть Неонiлу Мурашевич — ту саму, з якою дядько Тарас приїздив до музею.

Обличчя жiнки посiв переляк. Справжнiй. Вона вже вiдкрила рота, але Стас так i не дав сказати:

— Тiльки не заперечуйте цього, адже я знаю точно. Iнакше ми просто пiдемо i ви залишитеся наодинцi з ним. I нiкого покликати на допомогу просто не встигнете. Я хочу знати, чому…

— Вона якимось чином розкрила нас, — озвався на своєму лiжку Каширов. — Вiктор прибрав її як свiдка.