Євгенія Кононенко: Жертва забутого майстра

Я дякую Дарині Костюк і на прощання кажу їй:

— Але ж яке гостре око в Миколи Браницького! Він відразу зрозумів, що Мішель — скульптор!

— А що я вам казала? Це надзвичайний чоловік! Добре, що ви зустрілися з ним, хоча він безпосередньо не допоміг вам у ваших пошуках. Але не мучтеся через втрачений трактат. Я відчуваю, ми знайдемо його. Можливо, якось зорганізуємо виставку вашого Мішеля в Києві. Триматимемо контакт!

Чим більше я читала в інтернеті про Мікаеля Готтесльойгнера, тим більше переконувалася в тому, що він і Мішель Арбріє — то одна й та сама особа. Його інтерв’ю мені нецікаві, він багато говорить про стан сучасної європейської скульптури, про що я нічого не знаю, і тому нічого не розумію. Про себе він не говорить, хоча його й питають про ставлення його родини й друзів до його творів. Він завжди обминає ті відповіді, сповзає на загальні фрази.

Але на сайтах є декілька світлин його скульптур. Оце мені й таки направду цікаво. Я впізнаю його нервовий стиль, його пошуки і його подібністю до Іоанна Георга. Звичайно, фотографії скульптур не дають уявлення про них. Світлини можуть розкрити якісь нові сутності статуй, відсутні при безпосередньому спогляданні, як це ми бачили у випадку з Пінзелем. Але для того потрібні особливі знімки фрагментів скульптур, а таких на сайті Мішеля нема. Є звичайні інформативні фотографії. Але й вони дають певне уявлення про його роботи. Він працює в дереві й використовує релігійні мотиви у світських скульптурах Чи не тому він взяв собі псевдонім Боговідступник [17] Gottesleugner (нім.), Apostat (фр.) — боговідступник (прим. автора). ? Але ж від якого Бога він відступав? Від клерикального? То від нього у XX столітті багато хто відступав. А Пінзель, як на мене, відступав від нього ще у XVIII-му. Я можу сказати, що мені більше сподобалося б, аби він назвав себе Мішель Апостат.

Я багато думаю про Пінзеля. Продираюсь крізь пласти щільно спресованого часу, намагаюсь щось почути крізь гомін часів. Я думаю про нього не як про видатного митця — новатора скульптури. Я думаю про нього як про людину, яка вставала вранці, щось їла, ставала до праці, задирала голову, розфарбовуючи їхні тіла й одіння. І чим більше я думаю про нього, тим більше переконуюся, що він був зовні дуже схожий на Мішеля. То також був високий, худорлявий, навіть тендітний, гарний юнак, який виглядав молодше свого віку й абсолютно не переймався своєю чоловічою вродою. Він шукав розуміння в цьому світі, а його не розумів ніхто. Його цінували, але не розуміли. Він виражав себе у своїх виробах, але цього замало навіть для великого митця. Його вінчана жінка хотіла не того. Вона також почувала себе самотньою поряд із ним. Вона зустріла чоловіка, поряд з яким відчула себе повноцінно. А той чоловік банально захотів заволодіти цінностями Пінзеля. Рівень пристрастей знизився з неба на землю. Труд в ім’я священної мети злився з гіркою безбожною метушнею.

І ще кілька слів про те, яким є моє життя зараз, і як я сама розумію свої тривоги. По-перше, я чітко ділю своє життя на «до» і «після». Таємне бажання Мішеля Арбріє стало поворотним у моєму житті. Тепер таємні бажання з’явилися й в мене. Такі, про які я не з усіма можу говорити. Це не безлике «Хочу в Париж!» І не цілком зрозуміле жіноче «Хочу бачити його!» Це непояснене й непрояснене бажання, не більше, не менше, розгадати таємницю буття. Я сама не можу сформулювати його, і, може, в тому й полягає причина не так його нездійсненності, як того, що воно мене тривожить. Хоча моє життя відтоді складається більш-менш вдало. Принаймні, якщо розглядати його зовнішні прояви.

...А тоді мало не до середини січня ми з сином, ще студентом, жили на гроші, зароблені завдяки Мішелю. Потім гроші почали закінчуватись, і тільки-но я почала подумувати, що варто було б десь пошукати заробітку, і взагалі, чи триватиме моя робота у Пепербаума, як мені зателефонували й запропонували роботу в жіночому глянцевому журналі. Я пройшла період випробування й потрапила в штат, де успішно працюю й досі. Тепер у мене трапляються відрядження за кордон, а якщо по Україні, то тільки у великі міста. У Львові відтоді була один раз. Зупинялася в готелі «Жорж». Графік роботи був дуже стислий: показ мод в Палаці мистецтв, прийом в ресторані «Під Левом» — на сантименти, підворіття й брами часу не було.

Мій син закінчив університет, знайшов собі непогану роботу й милу гарну дівчину. Син пам’ятає про те, яке враження справила на мене моя остання робота в «Таємному бажанні». І щоразу, коли десь бачить матеріал про Пінзеля, завжди показує його мені. Ще жоден автор газетних матеріалів не написав чогось такого, чого б я не знала.