Євгенія Кононенко: Жертва забутого майстра

Жахливий період ранньої зими поступово минувся, і листопад того року став теплим і сонячним, мало не як золота осінь. Мені поступово ставало легше, почуття тривоги за Мішеля й почуття вини за втрачений трактат Пінзеля стали мучити мене менше — я все-таки перераховую ці чинники саме в такому порядку.

Мені треба було з кимось поділитися своїм вантажем, і я зважилася ще раз потурбувати Дарину Костюк. Вона не забула мене й охоче погодилась на зустріч зі мною. Я взяла з собою переклад вірша «Католики, вірмени, іудеї...», взяла малюнок Мішеля та чорну демонічну фігурку, взяла з собою всі матеріальні артефакти, які лишилися в мене від моїх недавніх пригод.

Я розповідаю пані Дарині основне про наші львівські мандри в пошуках трактату, писаного Пінзелем [16] На жаль, жодних відомостей про знаходження трактату Пінзеля, ми не маємо. (прим. редактора). . Звичайно ж, я обминаю той факт, що ми стали коханцями, хоча мого зворушливого ставлення до хлопця не приховати. Я переповідаю їй не все, хоча слухає пані Дарина дуже уважно, та розповідати про все було б задовго. Але не забуваю про нашу зустріч із Миколою Браницьким. Дарина Костюк вірить, що я абсолютно щиро хотіла зберегти трактат, але не зуміла втримати його у своїх руках, і мене тішить її віра.

— Ми поки не скажемо Миколі Богдановичу про те, що ви тримали в руках трактат Пінзеля. Він звик до авантюрних пошуків і ймовірних втрат, але про цю вашу пригоду ми йому поки не розповідатимемо. Можливо, ще з’явиться нагода вийти на зв’язок із вашим Мішелем.

— Але як? У мене нема його координат.

— Будемо сподіватись на долю! Доля допомогла вам розшукати трактат Пінзеля «у чреві жертви», причому в абсолютно неймовірний спосіб. Вона ж допоможе повернути його в Україну. Адже писався він на нашій землі. І саме тут було створено те, що лишилося після Пінзеля.

Мене дивує, що Дарина Костюк виявляє себе такою прихильницею містичних ідей. На мою думку, такими можуть бути митці, але не мистецтвознавці. Я кажу їй про це, вона сміється. Каже, що для розуміння мистецтва треба бути ще глибшим містиком, ніж для створення мистецьких виробів. Я даю їй малюнок Мішеля, й вона довго й зосереджено дивиться на нього.

— Так малюють у стані божевілля, — каже вона.

Я розповідаю їй, за яких обставин було його створено, але бачу, що вона не слухає. Я показую їй чорну фігурку. Вона робить мені знак помовчати, ці предмети викликають в неї якісь незбагненні асоціації, на яких вона хоче зосередитись. Потім вона просить в мене дозволу надати їй копії цих предметів. Я готова позичити їй і оригінали. Але вона не хоче брати ні малюнка, ні фігурки, мовляв, ці речі, вочевидь, надзвичайно дорогі. «Не такі, як вироби Пінзеля, яким взагалі немає ціни, але я відчуваю, що ці ваші трофеї також мають неабияку цінність. І матеріальну, і не тільки... Дайте мені, будь-ласка, ваш телефон, я подзвоню вам за пару днів.»

Поки я розплачуюся за каву, Дарина фотографує своєю мобілкою чорну фігурку, а із малюнка Мішеля ми робимо ксерокопію. А за пару днів вона схвильовано телефонує мені й просить зустрітись, але не на каві, а в офісі її видавництва. Каже, що їй потрібна моя консультація. Я ще не відчуваю себе таким знавцем мистецтва, щоб давати консультації, хоча й за останній час здобула нове знання і про мистецтво, і про митців.

Я натискаю кнопку дзвоника мистецького видавництва, яке знаходиться в приватному помешканні, довгими коридорами мене проводять до пані Дарини. Вона сидить перед комп’ютером і пропонує мені сісти поряд з нею. Набирає в пошуковій системі «Мікаель Готтесльойгнер». Пошук видає їй купу матеріалів, які помічені як такі, які вже проглядали. В одному з вікон — фото того чоловіка. Фото невеличке, скульптор поряд зі своїми виробами. Але знайомі чорні кучері, знайома худорлява постать і вузькі плечі.

— Він?

— Здається, він...

— Я так і думала! Я згадала, що бачила щось подібне в іноземному мистецькому ілюстрованому журналі.

Пані Дарина демонструє мені вже збережені раніше матеріали про Мікаеля Готтесльойгнера. Це — один з найпомітніших скульпторів сучасної Європи. Про нього багато матеріалів німецькою, є й англійською, й французькою. Дарина Костюк роздруковує для мене найяскравіші матеріали про мого Мішеля. У мене є шанс довідатись про хлопчика більше, ніж я знала при безпосередньому контакті з ним. Декілька вечорів я матиму, що читати. Та й сама тепер можу стежити за ним через інтернет.