Євгенія Кононенко: Жертва забутого майстра

А зараз кілька слів про мого колишнього чоловіка Степана Велета, оскільки він також відіграв деяку роль якщо не в самій тій історії, то в її осмисленні.

З чоловіком — хай дарують його друзі львівські поети, але Стефком він для мене ніколи не буде, завжди лишатиметься Стьопою — ми розлучилися давно, хоча й одружувалися по любові. Але коли народився наш син, з’яву якого він оспівував у віршах, він відчув, що дитячий крик є вкрай шкідливим для поетичного натхнення, і шукав нагоди не бути вдома ні вдень, ні вночі. Але, оскільки із зароблянням грошей у Стьопи також не склалося, то він ніяк не міг знайти потрібну позицію по відношенню до родини, яка кілька років існувала винятково за інерцією. Перекладати Рільке чи Готфріда Бена його з якихось причин не брали, а перекладати технічну документацію до ткацьких верстатів із НДР він органічно не міг, хоча й мову знав винятково добре.

Коли син підріс і з ним треба було багато гуляти, то батько неодноразово губив своє дитя, мотивуючи це ображеним: «А він тікає! А його не наздоженеш!» А коли синові стало вже більше трьох років, я мала клопіт постійно боронити сина від його батька, коли другий нещадно бив першого. Причому то не була оборона бідного хлопчика від грізного батька, радше молодшого братика від великого і дурного старшого. На якомусь етапі я відчула, що в мене немає сил на двох синів, один з яких великий і дурний, і я залишилася з одним. Замість батьківства Стьопа повністю присвятив себе поезії, видав кілька збірок і навіть брав участь у якомусь міжнародному поетичному фестивалі.

Ми з ним іноді спілкуємось. Принаймні, коли мені буває потрібно щось перекласти з німецької, він робить це для мене безкоштовно. Німецьку мову Степан знає дуже добре, оскільки закінчив відділення німецької філології з відзнакою — я до відзнаки не дотягла, бо народжувала сина на останньому курсі.

Поки ще лютувала дика непогода, яку я напряму пов’язувала із божевіллям мого Мішеля та потривоженим трактатом Пінзеля, наш тато прийшов до нас у гості на чашку чаю. Чаю так і не випив, бо зосереджено читав текст зачитаної ксерокопії. Я почала вводити його у контекст, але він не слухав. Почав ворушити губами й хитати головою. А коли я спитала, чи не підігріти чаю, роздратовано крикнув: «Ти можеш замовкнути чи ні?» Я перехрестилася, благословила долю, що це добро не живе у мене вдома, і залишила його наодинці з Пінзелевою готикою.

За пару годин він таки почав питати мене, звідки в мене ці папери, хто їх мені дав і за яких обставин... Дивна річ, сонет у вісімнадцятому столітті. А що тут дивного Стьопо? А те, що у вісімнадцятому столітті сонетів ніхто не писав. Тобі це відомо чи ні?

— А коли писали?

— У сімнадцятому. А потім вже у дев’ятнадцятому.

— А тепер пишуть?

— Тепер іноді пишуть.

— То він був ретроград чи, навпаки, провісник нового?

— Важко сказати...

Ми говорили довго, а за вікном ревла непогода. А потім він попросив у мене чистий аркуш і якомога розбірливіше переписав переклад сонету, який складав частину того писання, яке Іоанн Георг Пінзель передав ребе Нухе восени 1761 року.

Я прочитала переклад. Стьопа сказав, що сонет перекладався досить легко, от як швидко він це зробив, і що відніс би цей сонет до числа необарокових. Я згадала, як цитував якісь німецькі вірші Мішель. Так... схоже на це... Але тут у тебе у «у лоні жертви». А може, «у чреві жертви»?

— В оригіналі «im Leibe des Opfers», у чреві жертви. Якщо тобі більше подобається так, нехай буде «у чреві жертви» — і він виправив «лоно» на «чрево»:

Ну от. Ось звідки те «чрево жертви», яке так доймало Мішеля. Я подякувала Стьопі й дала йому з собою два бутерброда із сирокопченою ковбасою. Він пішов, а я багато разів перечитувала ці рядки й починала розуміти, чому вони так заворожили Мішеля. І навіть стали якщо не єдиним, то вагомим чинником його таємного бажання. Настільки таємного, що він і сформулювати його не міг жінці, яку найняв для того, щоб вона йому його справдила. А жінці Бог не дав мефістофелевої гостроти, отже, вгадати це бажання вона не могла.