Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Назавтра був день, який мав бути нашим останнім в цьому приватному отелі на Вірменській. Пам’ятаю, коли ми заселялись, Мішель з’ясував, що виселятися треба вранці, й проплатив на одну добу більше, щоб не вештатись по місту з речами, а мати пристановище також і протягом останнього дня. Отже, весь той день я могла лишатися в кімнаті, що було дуже доречно, оскільки на такий сонячний і золотий у день нашого прибуття Львів звалився мокрий сніг із вітром змінних напрямків.

Весь день я провела в кімнаті, боючись залишити її, щоб ключ знову не падав униз, бо втретє я його більше не знайду. Пам’ятаю, що я дивилася телевізор і кілька разів телефонувала синові додому. І мляво думала про те, що відбулося. Тоді я ще не знала, як довго пам’ятатиму ті події. А ввечері, вирушаючи на вокзал, постукала в кабінет адміністраторів, щоб віддати їм ключі, й вони вибачилися, ховаючи очі. Певне, не без їхньої згоди потрапляла в наші кімнати чи то сестра Мішеля, з якою я мала щастя познайомитися вчора, чи то якась інша особа, її спільниця.

Я повернулася до Києва сама в двомісному купе, в якому мала їхати з Мішелем. Лютувала страшна завія. Кінець жовтня — початок листопада був у той рік рідкісно паскудними, і викликали апокаліптичні відчуття. Я була щаслива, — якщо доречним буде слово щастя, — що в домі були гроші, які я заробила на таємному бажанні Мішеля Адлера, якого, я, здається, так і не виконала. Можна було деякий час відпочити, не думаючи про наступну роботу. Щось мені підказувало, що працювати на Пепербаума я більше не буду, але багаторічна робота у фірмі «Таємне бажання» навчила мене жити сьогоднішнім днем, не переймаючись днем якщо не завтрашнім, то післязавтрашнім напевне.

А непогода не вщухала, і мені здавалося, що причиною тої недоречно ранньої зими, яка звалилась того року на Україну, було божевілля мого Мішеля і втрата для України трактата Пінзеля. Мій син, який був першим, кому я розповідала про свої львівські пригоди тої осені, а отже, і першим співрозмовником, з ким я намагалася осмислити ті події, висловив припущення: а може це й логічно, що писаний німецькою трактат німецького скульптора повернувся до Німеччини? Адже жоден із нащадків ребе Нухе не віддав того манускрипту нікому з місцевих християн. Чи не символічно, що чекали людей з Німеччини, дарма що ті прийшли як страшні завойовники.

Я розумію, син хотів, щоб я перестала каратися тим, що не зуміла «відбити» в Мішеля та його сестриці того манускрипту. А може, Мішель заховав Пінзелев трактат десь у своїй кімнаті, щоб той не дістався його сестрі, а в мене був день пошукати, поки кімната стояла вільна, чим я не скористалась?

Але я була тоді в такому прибитому стані, що навряд чи щось знайшла, навіть якби й шукала. Простіше було б йому віддати мені трактат до приходу сестри. Він вже добре познайомився зі мною протягом тих десяти днів і міг бути певним, я неодмінно передала б йому фотокопію.

А також я намагалася пояснити сама собі, чому Мішель назвався чужим іменем. Певне, то був вплив його сестри або іншої натхненниці його пошуків. Він сам у розмові десь згадав, «вона дала мені гроші, але вони мені не допомогли. У Пінзеля також було багато грошей». (Гонорари загадкового майстра, як свідчать його розписки в архівах Потоцького, були, як на той час, фантастично великі, але, знов таки, я їх не бачила, цитую журналістів, які перецитовують одне одного).

Перше пояснення цілком прагматичне. Він з манускриптом перетинає кордон України. А я, яка знає, що манускрипт у нього, даю про це сигнал, але митники шукають Мішеля Арбріє, не Мікаеля Адлера, який благополучно привозить трактат додому і виставляє його на чорний аукціон. Але щось в мені опиралося такій цинічній прагматиці мого хлопчика.

По-французьки дерево — arbre, арбр. Слова арбріє у французькій мові нема, але, згідно з формальними правилами французької лексикології, арбріє — це щось або хтось, пов’язаний з деревом. Мішель добре говорив по-французьки, навіть занадто добре. Я знаю цей рівень володіння мовою, якого я не досягла. Коли іноземець вивчає мову краще, ніж носій, але йому все одно чогось бракує. Так говорив по-французьки Мішель. Знаючи його схильність до втаємничених символів, він міг у такий спосіб маскувати свою прихильність до роботи по дереву.

— Певне, від твого Пінзеля таки правда можна збожеволіти, — жаліє мене син. — Подивися на себе! На кого ти схожа! Встаєш серед ночі, смикаєшся від телефонних дзвінків. Також, мабуть, задовго дивилася у вічі Пінзелевим скульптурам. І Миколі Браницькому, певне, також дивитися у вічі було не варто. Ну не могла ти врятувати той манускрипт! Навіть якби ризикнула собою, не змогла б! Твоє сумління чисте!