Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

— Ви мешкаєтете в Парижі? — запитала я, щоб наразі перевести плин розмови в нейтральне річище.

— Так, звичайно. Але народився не там... Поки що я не можу казати вам, де народився, — і він чомусь боязко озирнувся.

О господи! Знову проблема! Про що ж із ним говорити, щоб хлопчик заспокоївся? Для нього все — заборонена зона. Навіть місце, де він народився.

— А ви вперше на території колишнього Союзу?

— Якого союзу? — з цікавістю перепитав він.

— Я знаю з вашої біографії, яку ви знайшли за потрібне передати в наш офіс, що в Україні ви вперше. А в Росії чи в Білорусії ви раніше бували?

— Не бував. Мене геть не цікавлять ці країни. Я католик. Мене цікавить католицька культура.

— Отже, й екскурсія по Києву вам була не потрібна, і не треба було вередувати. Київ — православне місто. Якщо бути точним — безбожно-православне.

Він розсміявся. Йому дуже сподобався мій вислів orthodoxie irreligieuse.

— А в Польщі ви бували?

— Так, звичайно. Я був у Вроцлаві, бачив у костелі розп’яття Пінзеля. Їздив до Кракова. Я шукав там монастир, де помер Пінзель.

— А звідки ви можете знати, що він помер у монастирі? — вражено спитала я. — Адже загадка смерті Пінзеля — то одна з найбільших загадок нашого Майстра!

— Ні, то не найбільша з його загадок. Помирають усі. Але не всі лишають по собі бажання розгадати таємницю їхнього життя.

— Так, помирають усі. Але не в усіх дата й місце смерті лишаються невідомими.

— Я б охоче помолився на його могилі. Але ще більш охоче розшукав би те, заради чого я тут. І сподіваюсь, ми вдвох зможемо це зробити. За ваше здоров’я, Маріанно! — він підняв свій келих з вином.

У потязі хлопчик швидко заснув, випивши якісь ліки. Уві сні його гарне тридцятилітнє обличчя стало зовсім дитячим. Я довго сиділа через прохід від нього, не вимикаючи світла над своєю канапою й дивлячись на гарного юнака. Тоді я вперше подумала: а яким із себе був Жан Жорж Пензель, як вимовляв його ім’я мій французький гість? На кого зі створених ним героїв був схожий він сам? На екзальтованого Івана Богослова? На дивакуватого Святого? Чи на переляканого Ісаака? Чи, що скоріше за все, ні на кого з них? Мені здавалося, якщо абстрагуватися від усього і ввімкнути не уяву, а якийсь підсвідомий зв’язок між епохами й особистостями, в існування якого невеличка частинка мого єства все-таки вірить, то яке обличчя висвітлиться тоді на таємних носіях?..

Львів зустрічав нас яскравим сонцем і прозорим синім небом. Дякувати Богові, вересневі холоди минулися, розпочалася золота осінь, яку любиш більше, ніж весну. Я запропонувала хлопчику для екзотики проїхатися у львівському трамваї. Він погодився. Але згодом, коли через кілька зупинок від вокзалу в трамвай набилося повно людей, він почав скиглити й проситися на таксі. Але ми все-таки в переповненому трамваї доїхали до Руської, де зійшли, ледь протягши його валізу крізь юрбу галасливих львів’ян.

Від зупинки трамваю кілька кварталів ми тягли наші валізи на коліщатках бруківкою до кам’яниці на Вірменській, де на нас чекали заброньовані помешкання. Він озирався, як дитина, коли ми кам’яними сходами зійшли на третій поверх, а потім з під’їзду увійшли до внутрішнього подвір’я, оточеного галереєю, куди виходили двері кімнат приватного готельчику, де ми житимемо ці кілька днів. Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах. Страхіття до божевілля — в сенсі неймовірних відкриттів, точніше, наближення до них. І божевілля у прямому, психотичному сенсі... Але все по порядку.

Наразі ж ніщо не віщує ніякого божевілля. Навпаки, панує осінній благодатний спокій. Нас зустрічає адміністратор і розводить по кімнатах. Реєструє кожного в його номері, отже, жоден з нас не бачить, що ми обоє тут під чужими іменами. Старі пошарпані апартаменти не позбавлені певного історичного шарму. В кутку лишились кахляні пічки. Риплять і прогинаються дошки підлоги в малесеньких кімнатці та кухоньці. Ще ризикованіше хилитаються дошки під ногами на галереях. У широких щілинах світиться нижній поверх. Внизу стрімко сіріє квадрат каміння внутрішнього подвір’ячка з клумбою посередині. Біля клумби стоїть візочок із немовлям, яке спить під мережаною пелюшкою. Наразі це єдиний свідок нашого заселення до приватного готелю «На Вірменській».

Коли ми зустрічаємось за півгодини, хлопчик запрошує мене подивитись на своє помешкання. Його оселя — на протилежному боці галереї. Поряд зі входом до його тимчасового житла — ніша з іржавим середньовічним туалетом. Робиться моторошно, коли мимоволі уявляєш ті часи, коли ним активно користувалися. Мій гість каже, що йому тут подобається. Чимось тут навіть краще, ніж у середньовічних містах Західної Європи, бо більше автентики. До речі, в Парижі теж є такі готельчики. Про них немає жодної реклами, там зупиняються тільки свої. Можливо, й у тебе, Маріанно, колись буде нагода... Я знаю ціну тим словам. Усі клієнти «Таємного бажання» мальовниче розповідають про ті місця, звідки вони, й обіцяють запросити. Якби я чекала тих запрошень, то давно померла б із туги за нездійсненними таємними бажаннями.