Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Я відразу впізнала його, гарного й стрункого, (фотокартку його мені вчора видав Пепербаум разом із другим траншем гонорару, який, як я вже згадувала, суттєво перебільшував мої попередні винагороди.) Коли я перераховувала гроші в офісі на сьомому-А поверсі, у вухах звучало попередження Дарини Костюк: «Дивіться, щоб вас не використали».

А втім, що я можу? Якщо в якийсь непрямий спосіб (тоді я не могла ще уявити, в який саме) за моєю «наводкою» Мішель Арбріє примудриться відшукати ще одну триметрову скульптуру Пінзеля й зробити спробу переправити її за кордон, то нехай його зупиняє славна українська митниця. Згадалися мої нечисленні поїздки за кордон і неприємний контакт із митниками, які чомусь полювали на сувенірні іконки з Андріївського узвозу, що ніякої цінності не мали.

Літак Мішеля сідав о другій, отже, я зустріла його близько третьої. Він запрагнув одразу ж взяти перше-ліпше таксі хоч я переконувала, що, пройшовши десять кроків до виходу, ми знайдемо дешевшу машину, а, вийшовши з будівлі аеровокзалу, ще дешевшу. Але у «хлопчика», як я відтоді про себе почала його називати, з’явились вередливі нотки в голосі, і я гукнула того, на кого він тицьнув пальцем, і той миттю підхопив його валізу й поніс її до свого авта.

Мішель висловив побажання одну ніч провести в київському готелі, а тоді вже їхати до Львова. Але я твердо сказала, що міняти квитка не буду, що в нас комфортабельне купе, куди я взяла квиток заздалегідь, а назавтра такого може й не бути. І завважила, що коли з «хлопчиком» говорити суворо, він одразу погоджується з «мамою». Якщо ж намагатись йому догоджати, то він немилосердно варитиме воду.

Отже, ми спокійно приїхали на залізничний вокзал і здали його валізу до камери схову, де вже стояла моя. Я переконала хлопчика, що побіжна екскурсія по Києву йому не потрібна, бо він їде до Львова, і там будуть зовсім інші враження. А в Києві можна буде затриматися на день чи два на зворотньому шляху, адже в нього квиток із відкритою датою. Він трохи поопирався, але таки погодився з «мамою», і ми пішли до ресторану «Підземне місто», де мали залишати свої гроші забезпечені іноземці, яких доля закидала на київський «жеде».

І тільки тут ми сіли одне навпроти одного й подивилися очі в очі. Серед клієнтів «Таємного бажання» ще не було таких гарних чоловіків, принаймні серед тих, яких накидали Маріанні. Яскрава зовнішність Мішеля мимоволі викликала в мене сум. Це безпорадний, але, мабуть, цілком природний потяг розлученої жінки хай жартома, але «приміряти» на себе усіх чоловіків, з якими зводить доля. Мішель Арбріє геть не пасував на роль можливого «френда» такої жінки, як я. І річ не лише в тому, що в нього красива артистична зовнішність і на десять років молодший за мене. Річ у тім, що мені досі подобаються шляхетна сивина й батьківський погляд. Я звикла давати собі раду сама. Але, якщо вже сходжусь із чоловіком, то чекаю від нього турботи й оборони. Ще й досі з мужчиною мені хочеться бути «дівчинкою», а не «мамою»! Бо якби хотіла, то й досі жила б зі своїм колишнім чоловіком поетом Степаном Велетом.

А втім, хіба я розглядала свою роботу в «Таємному бажанні» як пошук чоловіка чи коханця? Мені треба відробляти щедрий гонорар і не ганьбити честь фірми. Отже, ми сидимо одне навпроти одного, і я не відводжу своїх зелених підфарбованих очей від його чорних.

— Ви мистецтвознавець, Мішелю?

— А яке це має значення, Маріанно? — раптом обурюється він, і я зітхаю. Знову треба ставати суворою «мамою».

— То чому ж ви зацікавились Пінзелем?

— А по-вашому, Пінзелем можуть цікавитись тільки фахові мистецтвознавці?

— Ні. Але ж це фахове зацікавлення.

— Чому ви так вирішили?

— Я не перший рік працюю в «Таємному бажанні».

— Якби я був мистецтвознавець, Пінзель не був би моїм ТАЄМНИМ бажанням. То було б цілком... — я відчула, що він шукає потрібне слово, — désir argumenté, ...цілком обгрунтоване бажання якомога більше довідатись про нього. А в мене це справді таємне бажання, про яке я не готовий говорити ні з ким...

— То як же ви хочете, щоб я вам допомогла?

— Ви вже допомагаєте мені, Маріанно! Ви навіть самі не уявляєте, як ви мені допомагаєте!

Він підвівся, обтер губи від салату й поцілував мені руку, а я відчула себе ідіоткою. Мені захотілося витерти руку, але я знала, що виглядатиму вкрай нечемно. Згадалися слова Дарини Костюк про те, що мене мимоволі можуть використати. А найприродніший шлях тут — причарувати того, через кого плануєш діяти. Я не причаруюся! Якщо мене не пройняли вірші, що їх мені присвячував Степан Велет, то що вже говорити про химерні залицяння хлопчика з Франції?