Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

— А невже справжні мистецтвознавці не можуть бути шахраями?

— Тільки експертами шахраїв! Можете повірити, я добре знаю своїх колег. Але знаю й тих, хто не продасться ні за які гроші. До речі, ви ж із вашим науковцем їдете до Львова?

— Звичайно!

— Тоді я вам пораджу звернутися до Миколи Браницького. Власне, Пінзеля для України знайшов саме він. Він урятував його скульптури від фізичного знищення й передав їх до музею Пінзеля, де ви побували. Він говорить неохоче, але, можливо, коли ви відчуєте довіру до вашого науковця... як до речі, його ім’я?

— Мішель Арбріє.

— Не чула. Але це нічого не означає. Він молодий?

— Не знаю. Я поки що спілкувалася з ним лише електронною поштою.

Якщо чесно, тільки через Пепербаума.

— Зайдіть до Миколи Браницького. Він може вам багато розповісти. А я бажаю вам успіхів.

Ми розпрощалися, й пані Дарина не дозволила заплатити за нашу каву в кафе на Прорізній. Пепербаум видав мені на підготовчий період значно більшу суму, ніж давав від клієнтів, які оплачували попередні пошуки. Я мала би платити за все сама, тим більше ця зустріч була потрібна мені, а не їй. Пам’ятаю, що тоді її жест трохи дряпонув мене. Тепер розумію: те, що вона не дозволила мені навіть торкнутись шкіряної теки з рахунком, я підсвідомо витлумачила, як її упевненість у своїй правоті. І як недовіру коли не до мене, то до мого замовника.

А з істориків мені влаштували зустріч із самою Тетяною Йосипенко. Вона погодилася зустрітись зі мною на кафедрі у своєму університеті. То була надзвичайно завантажена жінка. До неї повсякчас забігали то студенти, то аспіранти. Мені було незручно, що я забираю час у такої поважної університерки , як називав учених жінок і викладачок один із клієнтів Маріанни, який трохи знав нашу мову. Але пані Йосипенко повторювала, що їй самій цікаво трохи поспілкуватися зі мною, адже будь-яка історична проблема породжує інші, утворюючи безмежне поле для досліджень.

Я сказала їй, що допомагатиму французькому письменникові працювати над книгою про скульптора Пінзеля й перерахувала нечисленні достеменно відомі факти. Пані Йосипенко зауважила, що відомо не так уже й мало, й підказала, в який спосіб можна шукати далі. Якщо довідатись, за кого втретє вийшла заміж Маріанна Єлизавета, то можна спробувати простежити його походження та його подальші пересування. Важливо довідатись, чи був третій чоловік Пінзелевої з того ж Бучача, а чи він прийшов звідкілясь. Ці дані можна знайти в Бучацькій метричній книзі. Також можна поцікавитись, хто він був за фахом — того ж ремесла, що й Пінзель, чи з інших міщан.

А щодо того, звідки прийшов Іоанн Георг на землі Миколи Потоцького, то варто дослідити пересування численних Потоцьких — хто з них бував у Баварії чи Моравії, звідки нібито прийшов наш сницар [2] сницар — скульптор (прим. автора). , якщо судити за стилем його робіт. Пінзель не міг бути бастардом, навпаки, він неодмінно мав бути чесного роду, інакше ніхто б не порекомендував його в дім Потоцьких, хай яким обдарованим майстром він був. Так само не зміг би він одружитись із вдовою, а ще й у лоні такої суворої установи, як римо-католицька церква. І, звісно ж, автор книги про Пінзеля має на власні очі побачити бучацьку метричну книгу, яка зберігається у варшавському архіві. З цього треба й починати. А вже потому дивитися його скульптури у львівському музеї й по бучацьких храмах. До всього, деякі мистецтвознавці не всі скульптури вважають його витворами.

Мій клієнт цікавився, якого роду трактат міг писати Пінзель, якби насправді писав. Пані Йосипенко певна, що якби він щось і писав, то тільки лише безпосередньо про технологію свого ремесла: яке дерево і коли варто рубати, які молитви при цьому проказувати, щоб ефект задовольнив мецената. І Бога.

Після зустрічі з працівником львівського архіву в мене виникло переконання, що стихія минулих часів — це безмежний і бездонний океан, де орієнтується тільки дуже досвідчений навігатор, якому до того ж сприяє доля. А Тетяна Йосипенко навпаки, запропонувала таки для того безмежного океану певну систему координат, побудова якої залежатиме не так від долі, як від знання. Пошук можливий, адже деякі пошуковці починають з геть мізерних даних. Але, звісно, ретельний історичний пошук, який грунтується на сумлінному опрацюванні джерел, може тривати не один рік... А сучасним людям, які зацікавились постаттю в минулому зазвичай бракує терпіння задля копіткої роботи в архівах, яка тільки й може бути надійним джерелом у подібній справі. Письменники, ті взагалі здебільшого спираються на уяву, закорінену в сьогодення, на фантазії й містичні осяяння, коли треба спиратись на документи. А потім з’являються так звані історичні романи, від яких пересічний читач у захваті, а історик хапається за голову. І спробуй тоді, спростуй чергову антинаукову концепцію, яка міцно вкорінюється в голові обивателя.