Євгенія Кононенко: Жертва забутого майстра

А ще мій клієнт запитував: якщо Пінзель писав трактат, то де такий трактат може зберігатися? В архіві? В бібліотеці стародруків? У музеї Пінзеля? Я сказала, що наразі не можу дати відповідь на такі запитання. Можливо, щось з’ясую у Львові.

За кілька днів на рахунок Пепербаума надійшли гроші від замовника, і я на один день вирушила до Львова, щоб знайти житло для себе й Мішеля Арбріє на десять днів — він неодмінно хотів провести у Львові саме стільки часу. Зазвичай, інші клієнти просили менше часу під свої таємні бажання. Такі тривалі відрядження траплялися надзвичайно рідко. А поки ніч у потязі туди, ніч — назад, за день можна дещо встигнути.

Тоді я відчувала певне розчарування, що цього разу знову працюватиму у Львові, де доводиться бувати доволі часто. Як я вже згадувала, мені подобалася робота на Пепербаума не лише за грубі гроші, а й за можливість неординарних подорожей. А тут знову Львів. Мало не з половиною клієнтів Маріанни, які приїздили в Україну своїм автом, зустрічалася саме у Львові. Сиділа у «Віденській кав’ярні», чекаючи сигналу на мобілку, щоб у належний час вийти до пам’ятника Міцкевичу чи Шевченку й зустріти чергового бадьорого дядечка, щоб далі вирушити в дорогу в його «Рено» чи «Вольво». Деякі з них виявляли бажання на день затриматись у Львові, аби оглянути місто, яке дивувало тим, що ніяк не відповідало уявленням багатьох іноземців про колишній СРСР. Доводилося вкотре обводити їх навколо Ратуші, вести до Арсеналу, деякі хотіли ще й піднятися на Високий Замок. Потім їх треба було зводити вниз, заводити в Італійський дворик, і, залежно від їхніх доходів, обідати або там, або на проспекті Свободи «У пані Стефи».

Раніше Львів вважався острівцем Європи на території колишнього совка. Автентичні будинки XVI-XVII століть, вежі зі шпилями, вузькі віконця, внутрішні подвір’я. І гарні кав’ярні, яких не було навіть у столиці. Потім, ті, хто побачив справжню Західну Європу, могли порівняти справжні європейські містечка з пошарпаним підгнилим Львовом і вічним запахом старого дерева у львівських під’їздах і арках, які львів’яни іменують вкрай незвичним для киян словом «брама»...

...Так само пахло від дерев’яних фігур у музеї Пінзеля. Забронювавши два маленькі помешкання в приватному готельчику в історичній частині Львова, відразу пішла шукати Митну площу, де, як виявилося, вже кілька років в приміщенні колишнього костела монастиря кларисок існує його музей. Один зал із кількома фігурами, стан яких таки справді не найкращий. Зал тьмяний, фігури підсвічено, висока стеля, лункі кроки. Я була в музеї сама. Жіночки, які продавали квитки, відчули до мене довіру й пішли зі своїми розмовами про президентські вибори наступного року до каси, а мене полишили наодинці з вічністю. Поступово приходило розуміння, що задля цього майстра в Україну їхати варто.

Я не отримала релігійного виховання, але вважаю себе цілком адекватним споживачем мистецьких цінностей. Храми люблю за височезні склепіння й релігійні співи. Пам’ятаю, як мене мало не знудило в милій київській церкві, де хор безбожно фальшивив. Так само лякають і обурюють нездарні дешеві ікони. Культові споруди особливо не терплять фальшу!

Я спробувала уявити себе віруючою жінкою другої половини вісімнадцятого століття. Жінкою, яка не ходила ні до музею, ні до театру, лише до церкви. А тут не дешеві ікони, обвішані православними тюлевими рушниками, а такі експресивні скульптури! А коли вони були новими, і всі дерев’яні десниці являли прихожанам свої божественні жести? Я дивилася на Авраама, який збирався зарізати кривим ножем свого сина Ісаака й думала: які почуття мала викликати ця скульптурна група у парафіянки тих часів? Будь-яку з них притягли б до суду, якби вона вирішила вбити власну дитину, навіть мотивувавши тим, що, мовляв, так наказав Бог...

Потім я зайшла до Львівського архіву старих документів, який стоїть буквально поряд із музеєм. Пам’ятаю своє почуття ніяковості, бо не знала як слід, про що запитувати. До мене вийшов чемний науковець, який геть не здивувався, що відвідувачку цікавить усе, пов’язане з олтарним майстром вісімнадцятого сторіччя. Мовляв, у них ще й не таке питають. Працівник архіву уточнив, що саме я знаю про Пінзеля і що хотіла б дізнатися ще.

Щодо шлюбу Пінзеля, народження його дітей, нового шлюбу його дружини, тобто вся інформація, яку наводять автори популярних дописів про скульптора, напевне, є в бучацькій церковній метричній книзі, що зберігається у варшавському архіві. Поляки вивезли всі свої архіви до Польщі у сорок шостому році. А в їхньому, Львівському архіві є багато документів щодо будівництва храму святого Юра, які можна переглянути і навіть побачити розписку Пінзеля про отримання платні за Змієборця. Але цей документ тільки підтвердить, що він різьбив ту скульптуру, і не більше. Щодо трактату, який буцімто писав Пінзель, то він, звісно, може глянути в каталог: якщо рукопис є в їхньому сховищі, він неодмінно там описаний. Чемний науковець подивився в каталог і сказав, що жодних даних про трактат Пінзеля у нього нема. І ще сказав, що інформації про Пінзеля в їхньому архіві ще ніхто не шукав. Якби шукали, мали б залишити посилання, в яких саме документах є згадки про скульптора. А втім, може, хтось і шукав, але не вирішив за потрібне залишати орієнтири для інших.