Євгенія Кононенко: Жертва забутого майстра

А найбільше матеріали, пов’язані з іменем Пінзеля, кричали про варварське ставлення до його безцінної спадщини. Журналісти писали про те, скільки дерев’яних скульптур було знищено, в якому сумному стані ті, що дивом збереглися. До цього лейтмотиву я звикла за роки своєї роботи на Пепербаума. Кожному другому клієнту, якого я супроводжувала по Україні, доводилося розповідати, чому не збереглись цвинтарі, пам’ятники, будинки, які так реально виглядали на світлинах в альбомах їхніх бабусь, що багато років хотілося приїхати й вклонитись... Натомість доводилось фотографувати промзону чи бетонний житловий масив. А будиночки кінця XIX століття пощезли.

Я лила сльози разом з ними за зруйнованими будинками й викорчуваними віковими дубами, але сльози, принаймні мої, ллються тільки з конкретного приводу. Іоанн Георг Пінзель тоді ще не став для мене конкретним. То що тут дивного? Коли я подорожувала по Донбасу, де народився мій батько, із тим єдиним з моїх клієнтів, з яким у нас зав’язався роман, то відчула, що не змогла б навіть приблизно реконструювати життя рідного батька, принаймні його молоді роки, про які він дуже не любив розповідати.

Тоді мене ще не заворожила таємниця того майстра. Зрештою, будь-яке людське життя, та ще й два сторіччя тому, нам уявити майже неможливо. Діяли зовсім інші закони, панувала інша мораль, існували інші побутові умови, інші хвороби врешті-решті Що ж відтоді збереглося незмінним, де ключ до розуміння давньої особистості? Адже в списку побажань, які роздрукував для мене Пепербаум, так і було зазначено: якомога повніша реконструкція особистості. І навіщо це потрібно приватній особі? А втім, мій замовник відрекомендувався чи то мистецтвознавцем, чи то письменником, чи то кінематографістом. Певне, хоче переконливо написати якийсь мистецький проект. У нас траплялися такі замовники: їздили по Україні за свої, занотовуючи яскраві прикмети, складаючи кошторис, щоб згодом у всеозброєнні шукати мецената.

Приблизно так думала я тоді, ще не знаючи, які пласти вічного й проминущого сколихнемо ми з тим, хто назвався Мішелем Арбріє, коли потривожимо прах загадкового скульптура, який знайшов спокій невідомо де, а може, не знайшов узагалі й досі ходить серед живих і мертвих дерев, шукаючи потрібне для постаті воскреслого Христа...

А в той час я подумала, що досі ніколи не доводилося мені для клієнтів... заглиблюватись у глиб віків на таку глибину... без потрійної тавтології цю думку висловити не виходить. «Моя» психоаналітик сказала, що пошук потрібних слів, а не вживання перших-ліпших, є дуже важливим для вивільнення внутрішнього вантажу тягаря. Але по-іншому й не скажеш. Глибина й направду глибока. І не лише глибока, але й така непрозора, й настільки каламутна... Жоден із моїх попередніх клієнтів не цікавився вісімнадцятим століттям. Здебільшого їх цікавив період Другої світової, зрідка — громадянська війна. А така сива давнина — чи може вона взагалі бути предметом не наукового, а приватного зацікавлення?

Я принесла Пепербауму інформацію про Пінзеля на дискеті, він відправив її замовнику електронною поштою й сказав, що зателефонує мені, щойно отримає відповідь, це може статися дуже скоро, бо клієнт нервовий, пише часто й багато. Я затрималась на сьомому-А поверсі на якісь п’ятнадцять хвилин — попити традиційний запашний чай Пепербаума — й пішла. І коли до мене вже підповзав викликаний ліфт, Пепербаум гукнув зі свого горища:

— Маріанно! Прийшла відповідь!

Я повернулася до офісу по сходах. Складалося враження, ніби наш електронний співрозмовник сидів біля комп’ютера, не відводячи очей від екрану й напружено чекаючи відповіді. Як, буває, сидять біля телефонного апарату, чекаючи потрібного дзвінка.

Мішель Арбріє писав, що йому дуже важливо з’ясувати місце проживання його героя у Львові, де той працював, для нього важливі львівські контакти Пінзеля, тобто з ким той спілкувався, до кого міг ходити на гостину. Хоч мої знання історії досить неглибокі, я одразу відповіла, що навряд чи це буде легко. Мені вже було відомо, як важко з’ясовувати місце проживання певної людини навіть двадцять років тому. А що вже казати про вісімнадцяте століття! Можливо, він має якісь додаткові дані, що полегшать пошук, але навіть ті дані не будуть достеменними. Адже періодично з’являються матеріали, де висловлюються сумніви навіть щодо правдивості меморіальних дошок! Тим більше, коли йдеться про Львів, чиї мешканці дуже люблять усіляко вдосконалювати міфи й легенди про своє місто, розповідаючи до речі й не до речі байки про розстрижених монахів та чорнокнижників, які ходять львівськими вулицями вночі, шукаючи прощення своїм гріхам. І якщо когось із схильних до містики львів’ян почати розпитувати про Пінзеля, вони спочатку скажуть, що не знають нічого, але тут-таки згадають, що небіжчиця-бабця чула від своєї бабці, а та від своєї, що автор скульптури Юрія-Змієборця таки ходить вулицями Львова і в ніч весняної повні його можна зустріти біля ресторану «Кілікія» й розпитати про те, де він, власне, жив, працюючи над цієї окрасою Львова... Якщо мій новий клієнт готовий довіряти такій інформації, то я готова її надавати, і нехай весняна чи осіння повня буде запорукою правдивості тих байок.