Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Увечері того дня він запросив мене до своєї кімнати на келих вина. Я подумала: «Коли він встиг купити вино, адже ми весь час ходили разом?» Вино привезено з Франції, я кілька разів намагалася запам'ятати його назву, але так і не змогла. Певне, назву тому вину дав не сорт винограду й не місцевість, а родина-виробник. Я щиро не хотіла пікантної ситуації. Ловила себе на тому, що порівнювала його не зі своїми коханцями, а з власним сином. І порівняння було не на користь Мішеля — мій син, молодший на дванадцять років, вже тоді був набагато самостійніший у прийнятті рішень.

Того вечора Мішель таки попросив мене лишитись у нього. По-дитячому сказав, що йому самому страшно. Я запропонувала йому спати зі світлом. А ще — замовити собі дівчинку за викликом. У Львові таких повно. Він сказав, що не захоплюється подібним і, як каже мій син, «з’їхав» з теми, мовляв, як я гадаю, чи не користався Пінзель послугами таких дівок, коли працював у Львові далеко від домівки. В Городенці чи Годовиці таких спокус, мабуть, не існувало, а от у Вавилоні-Львові щось подібне трапитись могло... Це було складне запитання. За останні дні мимоволі я міркувала про загадкового скульптора саме з тієї позиції, якою була його суб’єктивність. І що більше я думала про Пінзеля, то більше видавався він мені... абсолютно асексуальним... Я роблю паузу, тому що це сучасне поняття погано узгоджується з його загадковою постаттю, навіки закоріненою в ті часи. Проте ми з Мішелем зрозуміли одне одного. В його творіннях стільки болісного пориву, стільки бентежного почуття, а от чуттєвості нема. Дерев’яні постаті зафіксовані в ті моменти буття, коли про плоть забувають, коли навіть драперії передають духовний злет.

Мішель поцілував мені руку, тільки-но я вимовила оте «on oublie de charnel». Мабуть, він у такий спосіб висловив своє захоплення від збігу наших думок.

Ми допили вино і попри те, що він знову озвучив своє прохання залишитися, я пішла до себе. Дісталася свого помешкання галереєю, яка підступно прогиналась під ногами, й відімкнула двері, освітлюючи мобілкою вхід до щілини. Була вже ніч. Я сподівалася, що після вина принаймні краще спатиму. І справді, спала, не прокидаючись. Але саме тієї ночі мені вперше наснилося те неспокійне видіння, яке я вже згадувала напочатку, сновидіння, що подеколи навідується до мене й зараз. Жінка в старовинному вбранні чогось хотіла від мене. Я пам’ятаю її міміку й жести, але не пам’ятаю голосу. Я була чоловіком у тому сні, бо пам’ятаю навіть вигляд «власних» великих ніг і стоптаних черевиків.

Але найбільший сюрприз чекав на мене за ранковою кавою. Хлопчик чомусь запропонував мені розповісти свій сон. Якби він таки змусив мене говорити першою, я б не повірила. Але першим розповів він. Йому снилося приблизно те саме, що й мені. Тільки сукня в «його» жінки була іншого кольору — у вбранні переважала золота барва.

З-поміж вражень тих днів, коли ми ще не стали коханцями, а хлопчик — відвертішим, запам’ятався наш візит до Миколи Браницького, до якого порадила звернутися Дарина Костюк.

Хлопчика повсякчас непокоїло «чрево жертви». Або «серце жертви». Він намагався розвивати шизофренічну ідею про рентгенівський знімок вмісту Пінзелевих скульптур, він не просив пиляти їх, боронь Боже! Я могла припустити, що він має якусь сумнівну інформацію, буцімто Пінзель щось заховав «у чреві жертви». Цей вислів можна вважати метафоричним, тут може бути глибокий сенс, якого ми не розгадали. І тому я запропонувала: аби не виглядати повними ідіотами, спробувати з’ясувати в людини, котра врятувала від знищення скульптури Пінзеля, якісь факти його біографії, можливо, відомі тільки йому.

Мішель погодився представитись письменником, який задумав писати книгу про Пінзеля.

— Власне, так воно і є. Я напишу про нього книгу. Тільки спочатку треба про нього більше довідатись. Що я й роблю з твоєю допомогою.

Я розшукала телефон Браницького, і він погодився на зустріч. То був старший чоловік, стрункий і сивий, до якого, попри його більш ніж поважний вік, пасувало слово «гарний». У його геть нешляхетному захаращеному кабінеті був лише один стілець для відвідувачів, тому ми обоє стояли перед його письмовим столом, як школярі. Він теж стояв, скидаючись на суворого вчителя.

Пан Браницький довго розповідав про те, як рятував скульптури Пінзеля і які з них де валялися, чекаючи на долю дров, і я перекладала Мішелеві те, що говорив сивий чоловік, досить недбало, бо той не робив пауз. Мішель вставив свої п’ять копійок, мовляв, скульптури, навіть дерев’яні, якщо вони зроблені з живого дерева, ніколи не згорять і не згниють. Я переклала цю заувагу Браницькому, і той одразу прокоментував її: