Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

— Можливо, так воно і є. Бо живе дерево Бог убереже від вогню. Як це сталося з «Жертвоприношенням Авраама». Пан — скульптор? — звернувся Браницький до Мішеля.

Пізніше я збагнула, що живе й мертве дерево — це щось із професійного жаргону сницарів і різьбярів, який Браницький, вочевидь, знав.

Я автоматично, як на конференціях, не вдумуючись у сенс сказаного, переклала Мішелеві:

— Es-tu sculpteur [5] Es-tu sculpteur? (фр.) — Ти скульптор? ?

Хлопчик чомусь злякався цього запитання, і Браницькому не сподобався той переляк, а я, не почувши відповіді, сказала:

— Він письменник, наскільки мені відомо.

— А звідки ви вперше довідались про Пінзеля? — запитав Браницький. Я подумала, що варто було б і мені з’ясувати це питання. Мішель уже зібрався з думками й відповів, що вивчав теорію мистецтва у Греноблі й уперше почув про Пінзеля від свого викладача польського походження.

Жодної інформації про перебування Пінзеля у Львові — де той міг жити, чи винаймати кімнату, чи мешкав у якійсь родині — Браницький говорити не хотів. Можливо, він про це нічого не знав. Може, йому не подобалось, що його запитують про щось таке, чого він не знає. Він дуже добре знав долю скульптур Пінзеля відтоді, як їх знайшов і до того, як вони опинилися в музеї. Можливо, він щось знає про долю якихось витворів загадкового майстра, які перебувають у руках можновладців моєї держави, і він не знає, як відібрати скульптури для музеїв. Наприклад, ніхто не знає долю олтаря з костелу Тринітаріїв, який було помилково висаджено у повітря під час революції 1848 року, що докотилася навіть до Львова. Повоєнну долю творів Пінзеля Браницький, судячи з усього, знає набагато краще, ніж історію їхнього створення. А тих, хто цікавився таємничою долею Пінзеля, цілком обгрунтовано підозрював у тому, що вони шукають потаємні схованки, до яких усі війни на цій землі чомусь не дісталися.

Коли ми вже йшли від Браницького, він затримав мене на порозі:

— Пані! Ви українка! Невже ви могли б сприяти тому, щоб скарби нашої землі опинилися поза нею?

— У мене немає підстав думати, ніби цей чоловік має на меті якусь контрабанду. Та ще й розмір цих скульптур... — я посміхнулась, Браницький теж, і посмішка його була привітна.

— Я розумію, ви довіряєте цьому чоловікові й думаєте, що він шукає саме факти біографії Пінзеля для сенсаційної книги. Але будьте обережні! Зовсім недавно до мене заходили двоє. Вона — німкеня, а чоловік, здається, звідси. Вони напевне шукають боццетті Пінзеля, хоча й не зізнаються. Пам’ятайте, пані, ви відповідаєте за все, що знайде ваш супутник на території України, пов’язане з Іоаном Георгом Пінзелем. За це відповідаєте саме ви. Не переді мною, не перед законом, а перед Богом. Щасти вам! — він на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі Пінзелевих скульптур.

— Цей чоловік вважається найкращим знавцем Пінзеля у вашій країні? — спитав Мішель.

— Він зберіг його скульптури від нищення в радянські часи, створив його музей. Він зберігає його спадщину. А найкращого знавця, напевне, просто немає... А що таке боццетті, ти не знаєш, Мішелю? Якщо справді вивчав теорію мистецтва?

— Таки вивчав, — відповів Мішель, і мені здалося, що це правда.— Боццетті — це маленькі фігурки, які скульптор робить, перш ніж робити великі скульптури. Це ніби проект великого твору. А чому ти питаєш?

— У Пінзеля теж були такі фігурки?

— Мабуть, були. Скажи, про це говорив той чоловік?

— Говорив. Ти їх шукаєш?

— Ні, я шукаю інше. Скажи йому, що коли я раптом знайду котрусь із боццетті, то віддам їх йому. Я сам умію робити...

— То ти таки скульптор?

— Так... Ні... Але я не хочу брати фігурок...

Зрозуміло. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

Я добре пам’ятаю, що після тої розмови, ідучи з ним від Браницького по осінньому парку, сама собі заставила питання: чи шукає Мішель Арбріє тут, у Львові, якісь історичні цінності України з метою їхньої контрабанди? У мене не було жодних певних свідчень ні «за», ні «проти», але я відчувала, що він має якусь ірраціональну мету, якої не може мені пояснити. Він уже казав мені раніше, що Пінзель не виходив на зв’язок за допомогою спіритичного сеансу. А його викликала найкраща спіритуалістка Франції! Цьому може бути тільки одне пояснення: загадковий скульптор помер без покаяння.

— Але ж ти, Мішелю, кажеш, ніби він помер у монастирі? Як же можна в монастирі померти без покаяння?