В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Поїхали до мене, — запропонував утомлено. — Відзначимо завершення твоїх поневірянь.

— Ти ж мою гульбаню знаєш: тільки зеленим чаєм. Так що я не компаньйон.

— Хо-хо, парніша, — кокетливо видихнув «шеф». — Ще й який. Я ж тепер теж тільки чай.

— Жартуєш? — удавано не повірив Лисиця.

— Навіть і не думав, мій чайний гуру.

…У кабінеті Бондаренко натхненно чаклує біля столу. Заварює чай. Лисиця стежить за звичними рухами. Кожен випромінює любов до життя. І — до того, що робить. Згадує, як приніс сюди зелений «Greenfield». З медом. Як «шеф» тоді кривився! А зараз готує і собі, й гостеві, наче все життя цим займається. І п’є.

З чашок іде невтомна пара. Таємниче клубочиться над поверхнею і, піднімаючись, тане в просторі, ніби одягає шапку-невидимку. Або знається на таємничому вченні ніндзя.

«Закон, — подумав, — інакше бути не може. Усе має свою визначеність. Пара летить угору, а не вниз, а Бондаренко розливає чай, а не горілку».

Початок нехитрої чайної церемонії стає минулим. Бондаренко вмощується в начальницькому кріслі.

— Чекаємо, поки вичахне, щоб меду кинути? — цікавиться, грайливо підморгнувши.

— Yes, — киває Богдан. Наче економить свої слова, тому користується чужими.

— Ну, що ж, — дивиться головред на великий годинник над дверима, — часу для гулянки в нас удосталь.

— Вибачте, не в нас, а у вас, — делікатно поправляє професор. — Мені ще треба з морем визначитися.

— А які варіанти?

— Вдома чи «за бугром».

— Обидва непогані.

— Я б сказав так: кожен має свої плюси.

— Як на мене, Пальма де Мальорка — найкращий варіант.

— Глузуєш? — демонструє максимальний розмір очей Лисиця. — На мої відпусткові можна прилетіти тільки туди. Й одразу — назад. Автостопом.

— А якщо так?

Бондаренко граційно підходить до сейфа, шаманить біля набірного замка (наче й прізвище своє шепоче). Двері по-зрадницьки скриплять. Але не цього разу. Зрадити могли шпигуна або злодія. Головреда ж просто засмучують: давно хоче змастити, та все забуває. Нахиляється й запускає руку. Дістає доволі пузатий конверт.

Здивований професор уважно стежить за маніпуляціями, не розуміючи, яку нову таємницю йому хочуть підсунути.

— Це тобі, — патетично кладе згорток головред.

— Що це? — питає, не відпускаючи подив, Богдан.

— Зазирни й побачиш. По-моєму, операція логічна й нескладна. Я зробив би так.

Лисиця обережно зазирає. У конверті — солідна пачка стодоларових банкнот. Не витягуючи, робить наголос на кожному слові:

— Що… це?

— Твій гонорар.

— У касі ж ніби все виплатили? Та й за статті так багато не платять.

— Це за інше.

— І за що ж?

— Довгань заплатив за розкриття вбивства дружини.

— Що?!!

— Брехати правдиво ти не вмієш. Це точно. Але ж недочувати… Начебто раніше проблем не було…

— Поясни.

Бондаренко сідає рівно:

— У той день, коли Ольгу знайшли мертвою, він зрозумів, що міліція не впорається. Тому звернувся до мене. Попросив знайти тямущого приватного детектива. Щоб зміг усе швидко розплутати. У пам’яті відразу ж зринув твій «безсмертний образ».

— А я й думаю, чому Довгань так зі мною приязно повівся? Погодився зустрітися, душу виливав. — Лисиця говорить, ніби повертається в минуле. Але потім ураз шаленіє, наче в нього вселився божок війни якого-небудь забутого цивілізацією племені: — Тобто твоє прохання про допомогу — блеф? І мої журналістські потуги абсолютно зайві?!! Ти мене обдурив?!! Зіграв на святих почуттях?!! На струнах моєї душі?!!

— Чого та закипаєш? — обурливо кидає головред. — Понавигадував тут. Нічого такого немає й близько. У розкрутці газети ти стовідсотково допоміг. І те, що тиражі наші пішли вгору, значною мірою відбулося завдяки тобі. Тут ніякого блефу. Все чесно. А що поганого в тому, що ми з тобою ще й хорошій людині допомогли? Не безкоштовно, до речі. Ти чесно виконав роботу. І одержуй належний гонорар. Там вісімнадцять тисяч. Як на мене, оплата справедлива.

Богдан ще раз зазирає до конверта.

— Собі взяв?

— За це не хвилюйся. Усе по-справедливому. Я розцінки знаю. Так що: ласкаво просимо до Пальма де Мальорки, доне Педро?

Богдан посміхається, жартома замахуючись на головреда. Той удає, що злякався, виставивши руки для захисту. Але втомлений професор тільки легко торкається. Потім піднімає чашку з недопитим чаєм:

— За це не гріх і випити. Будьмо!

— Будьмо, — розцвітає радістю головред, та одразу ж додає: — І за нове життя. З медом і зеленим чаєм.