Жозе Сарамаґо - Євангелія від Ісуса Христа

Сонце сяє в одному з верхніх кутів прямокутника, у тому, що ліворуч від того, хто дивиться, і цей цар небесних світил має форму людської голови, з якої струменять промені яскравого світла та вихоплюються звивисті омахи полум’я, утворюючи щось подібне до рози вітрів, що вказує напрямки, в яких сонце має намір мандрувати під склепінням неба, й та голова має обличчя, залите слізьми, що скривилося у гримасі нестерпного болю, і з чийого роззявленого рота вихоплюється крик, який ми не можемо чути, бо те, що ми бачимо перед собою, не наділене справжньою реальністю — це папір і фарби, більше нічого. Унизу під сонцем ми бачимо чоловіка, що прив’язаний до стовбура дерева, він голий, і пов’язка на його стегнах затуляє лише ті частини тіла, які ми називаємо сороміцькими і маємо звичай ховати, його ноги стоять на тому, що залишилося від обрубаної збоку гілки, проте, для більшої певності, щоб вони не зісковзнули з цієї природної опори, вони ще й прибиті цвяхами, які глибоко загнані у стовбур. З виразу обличчя, позначеного виразом шляхетного страждання й піднесеного до неба, можна зробити висновок, що перед нами розбійник розважливий. Кучеряве волосся — ще один знак, який не може нас обманути, адже ми знаємо, що саме такі кучері прикрашають голови янголів та архангелів, а отже, сам вигляд цього розкаяного зловмисника свідчить про те, що він уже перебуває в дорозі до царства небесного. Неможливо визначити, чи це дерево ще справді є деревом, лише тимчасово пристосованим для страти, деревом, яке досі одержує від землі живодайні соки, усмоктуючи їх через коріння, бо весь його окоренок затуляє чоловік із довгою бородою в багатих, просторих і пишних одіннях, що задер голову, але дивиться він не в небо. Ця врочиста поза, це сумне обличчя, безперечно, належать Йосипові Ариматейському, а не Симонові Киринеянину, як можна було б припустити, адже цей останній, після тяжкої праці, до якої його приневолили, примусивши допомагати приреченому нести знаряддя своєї страти, згідно з протоколами тієї екзекуції, повернувся до свого повсякденного життя, більше стурбований наслідками свого запізнення на службу, на яку він не зміг прийти вчасно, аніж смертними муками чоловіка, приреченого на розп’яття. А щодо Йосипа Ариматейського, то це той самий добрий і заможний чоловік, який дозволив поховати тіло головного страченого у своїй власній гробниці, але його великодушна послужливість небагато йому дала, адже його так і не приєднали до святих угодників, бо ми нічого не бачимо в нього на голові, крім тюрбана, в якому він щодня виходив на вулицю, на відміну від жінки на найближчому плані, чиї розпущені коси спадають на спину, а голова охоплена німбом вічної слави, в її випадку дуже схожим на оторочений вишивкою домашній чепчик. Немає жодного сумніву, що жінку, яка стоїть навколішках, схилена у глибокому поклоні, звуть Марія, адже нам уже відомо, що всіх жінок, які туди прийшли, звали Маріями, й лише одна з них мала дещо інше ім’я, бо її називали також Магдалиною, і кожна спостережлива людина, якщо вона достатньо ознайомлена з елементарними фактами життя, з першого ж погляду зрозуміє, що саме ця жінка є тією, добре всім відомою Марією Магдалиною, бо лише така особа, якою була вона, з її розбещеним минулим, могла наважитися з’явитись на місці тієї трагічної події з великим вирізом на грудях і в ліфі, затягнутому так туго, що високо підняті й майже оголені округлості її спокусливих персів просто не могли не притягувати до себе жадібні погляди всіх чоловіків, яким довелося там бути і які в такий спосіб наражали себе на великий ризик стати жертвами ганебної плотської хоті й навіки занапастити душу. А проте вираз глибокого смутку на її обличчі й сумно нахилена постать не виражають чогось іншого, крім глибокого душевного болю, і хоч її душа й ховається під вельми спокусливим тілом, та позаяк для нас головне — душа, то навіть якби вона була перед нами цілком гола, тобто якби художник захотів зобразити її на цій картині саме так, то ми повинні були б поставитися до неї з якнайглибшою повагою.