Жозе Сарамаґо - Євангелія від Ісуса Христа

Що ж до цього другого розп’ятого, то його висмоктане обличчя з проваленими щоками, звішена вниз голова з прямим волоссям, яка дивиться в землю, що незабаром прийме в себе його висхле тіло, свідчать про те, що цей жалюгідний напівтруп може бути тільки Злим розбійником, але слід віддати йому належне, він знайшов у собі мужність не вдавати й не вірити в те, що закони людські або Божі дозволять, щоб хвилина каяття спокутувала ціле життя злочинів чи бодай одну годину слабкості. Над його головою, як і сонце, що висить у небі на передньому плані, ми бачимо місяць, зображений у формі жіночого обличчя з недоречною сережкою у вусі, такої вольності не дозволяв собі ані жоден художник, ані жоден поет раніше, й вельми сумнівно, щоб хтось дозволив собі це згодом, попри цей поганий приклад. Сонце й місяць освітлюють землю з обох сторін рівномірним круговим світлом без жодної тіні, й тому так чітко й добре видно все на обрії у глибині, — башти й мури, перекидний міст над ровом, у якому блищить вода, гостроверхі готичні дахи, а далеко позаду, на вершині останнього пагорба — вітряк із нерухомими крилами. Трохи ближче, завдяки ілюзії перспективи, елегантно гарцюють на конях четверо вершників зі списами в руках, у шоломах та обладунках, але з їхніх жестів видно, що вони прибули перед самим кінцем вистави й, так би мовити, вітають невидиму публіку. Те саме враження вистави, яка щойно завершилася, створює постать пішого воїна, який ступив перший крок, щоб відійти від місця подій, несучи у витягнутій руці якусь річ, схожу здалеку на обвислу ганчірку, що може виявитися також плащем або тунікою, тоді як двоє інших воїнів подають ознаки роздратування й досади, якщо можливо на такій великій відстані прочитати на їхніх крихітних обличчях почуття, схожі на почуття людини, яка щойно програла в карти велику суму грошей. Угорі над цією банальною повсякденністю озброєних людей та оточеного мурами міста ширяють чотири янголи, тіла двох вималювані з усіма подробицями, й вони гірко ридають, плачуть і стогнуть, тоді як третій із дуже серйозним обличчям виконує надзвичайно важливу роботу — він збирає в чашу всю до останньої краплі кров, яка струменить із правої частини грудей Розп’ятого. На тому пагорбі, що називається Голгофою, багато людей померли й ще помруть такою самою фатальною смертю, але цей голий чоловік із прицвяхованими до хреста руками й ногами, син Йосипа та Марії, Ісус на ім’я, стане єдиним, кого майбутнє вшанує великою літерою на початку, а всім іншим навіки судилося залишитися просто розп’ятими. Саме на нього спрямовані тепер погляди Йосипа Ариматейського та Марії Магдалини, саме його оплакують сонце й місяць, саме він нещодавно похвалив Розбійника Доброго й обминув своєю увагою Розбійника Поганого, але ми повинні розуміти, що немає між ними ніякої різниці, а якщо вона навіть є, то полягає зовсім не в тому, що один із них добрий, а другий — поганий, адже ані Добро, ані Зло не існують самі по собі, кожне є лише доповненням другого. Над головою Розп’ятого яскравіше від спільного світла місяця й сонця тисячами променів сяє напис латинськими літерами, що проголошує його Царем Юдейським, і її боляче стягує колючий вінець із терня, такий, який завжди носять, іноді самі про те не здогадуючись, навіть у тих випадках, коли плоть під ним не кровоточить, ті, кому не дозволено бути й називати себе царями. На відміну від двох розбійників, Ісусові немає у що впертися ногами, уся вага його тіла обвисла б на прибитих цвяхами до хреста руках, якби в ньому ще не зберігалися рештки життя, достатні для того, щоб не згинати ноги в колінах, але чи надовго йому вистачить цієї сили, адже кров і далі цебенить із правої частини його грудей, як я вже сказав. Між двома укосинами, що утримують хрест у вертикальному положенні й разом із ним занурені в темну глибінь землі, втім, завдаючи їй не більших ран, аніж будь-яке поховання людини, лежить людський череп, а також лопатка й гомілкова кістка, але для нас важливий саме череп, бо саме «череп» означає «Голгофа» в перекладі, хоч деяка різниця між ними й існує, і ми її помітили б, якби замість череп і Голгофа писали голгофа й Череп. Нікому не відомо, хто поклав тут ці людські останки і з якою метою, можливо, це було зроблено тільки для того, щоб із моторошною іронією нагадати нещасливим страчуваним, до якого стану вони перейдуть, перш ніж перетворяться на землю, порох та ніщо. Але є також люди, які стверджують, що це череп самого Адама, який вийшов на поверхню з чорної глибини стародавніх геологічних шарів і вже не може туди повернутися, приречений вічно бачити перед собою землю, свій єдиний можливий і навіки втрачений рай. Далі, на тому самому полі, по якому ідуть вершники, басуючи на своїх конях, іде геть якийсь чоловік, востаннє обернувши до нас голову. У лівій руці він тримає відро, а в правій — довгу жердину. На кінці тієї жердини має бути губка, яку дуже важко розгледіти з такої відстані, й ми не маємо жодних підстав сумніватися, що в тому відрі вода з оцтом. Одного дня, а потім і назавжди, цей чоловік стане жертвою обмови, про нього стануть розповідати, що коли Ісус попросив пити, він умисне познущався з нього, напоївши його оцтом. Насправді ж він змочив йому губи водою, в якій було розбавлено трохи оцту, бо саме таку суміш у ті часи вважали найкращим засобом погамувати спрагу, бо вона освіжає спраглого, як ніщо на світі. Він іде геть, не бажаючи залишатися на місці страти до кінця, бо зробив усе, що міг, аби полегшити смертні муки трьох приречених, не зробивши ніякої різниці між Ісусом і двома розбійниками з тієї простої причини, що всі вони із землі вийшли й у землю підуть, і то все, що можна буде потім про них розповісти.Читать дальше