Жозе Сарамаґо: Євангелія від Ісуса Христа

Очистилася від страху й душа Йосипа, очі йому розширилися від подиву й шанобливого захвату, його покинуло відчуття, що він залишився єдиним свідком чогось неймовірного й грандіозного, і його уста голосно проказали хвалу Творцеві явищ природи, адже невимовно таємнича велич небес сподівається почути від людини лише найпростіші слова: слава Тобі, Господи, за це й за те, і за інше. Йосип проказав ці прості слова, й у ту саму мить гомін життя, так ніби хтось широко відчинив перед ним двері, не замислюючись про наслідки, заповнив простір, який раніше належав тиші, відтіснивши її на окремі маленькі території, як, наприклад, на ті галявини, що їх оточують і ховають ліси, в яких дерева шепочуться між собою. Ранок підіймався й заповнював собою простір, і майже нестерпним стало видіння навколишньої краси, коли чиїсь дві величезні руки викинули у простір і відпустили в політ мерехтливого й величезного райського птаха, розгорнули осяйним віялом тисячоокий хвіст павича, дозволили защебетати десь поблизу безіменній пташці. Подмух вітру, що тут-таки народився, обвіяв обличчя Йосипа, розкуйовдив йому бороду, задер поділ сорочки, закружляв навколо нього перекотиполем, що котиться через неозорий простір пустелі, чи це були тільки відчуття, які виникли в нього внаслідок миттєвого запаморочення голови, спричиненого кров’ю, що закипіла зненацька, а по хребту в нього пробігли вогненні мурашки, повідомивши йому про набагато нагальнішу потребу, аніж та, яку він щойно справив.

Пересуваючись так, ніби його переносив вихор, Йосип увійшов у дім, зачинив за собою двері й там зупинився на хвилину, чекаючи, поки його очі звикнуть до напівтемряви. Біля нього блимав блідим вогником каганець, майже нічого не освітлюючи, непотрібний. Марія вже прокинулася. Вона лежала на спині, дивилася в якусь одну точку і, здавалося, чекала. Не промовивши жодного слова, Йосип наблизився до неї й повільно підняв простирадло, яке її накривало. Вона відвела погляд і підняла поділ своєї сорочки, але встигла лише трохи відсунути його вгору, на рівень живота, коли він уже ліг на неї зверху, зробивши те саме зі своєю сорочкою, а Марія тим часом розсунула ноги, чи то вона розсунула їх ще тоді, коли спала, і так їх залишила, чи то внаслідок уранішніх лінощів, чи то з передчуття, притаманного жінці одруженій, яка знає про свій обов’язок. Бог, присутній повсюди, був і там, але, будучи чистим духом, він не міг бачити, як одна шкіра доторкнулася до другої шкіри, як його плоть проникла в її плоть, адже обидві були створені саме для цього, й мабуть, його вже там не було, коли священне сім’я Йосипа пролилося у священне лоно Марії, вони священні тому, що є джерелом і чашею життя, а існують речі, яких навіть сам Бог не розуміє, хоч Він їх і створив. Потім, вийшовши на подвір’я, Бог не міг почути здушеного, схожого на передсмертне, хрипіння, яке вихопилося з рота в чоловіка у хвилину кризи, а тим більше Він не почув тихий стогін, від якого не змогла втриматися жінка. Либонь, не більш як одну хвилину чи десь так лежав Йосип на тілі Марії. Коли вона опустила поділ сорочки й накрилася простирадлом, затуливши обличчя ліктем, він підвівся на ноги і, ставши посеред дому з піднятими вгору руками, дивлячись у стелю, проказав чи не найжахливішу із суто чоловічих молитов: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти не створив мене жінкою. Але в цю хвилину Бога вже, мабуть, не було навіть на подвір’ї, бо стіни дому не задвигтіли й не обвалилися, і земля не розкололася. Лише вперше почувся голос Марії, яка досі мовчала, вона смиренно й тихо проказала, як то й належить жінці: Хвала Тобі, Господи, за те, що Ти створив мене за Своєю волею й уподобанням, зверніть увагу на те, що немає ніякої різниці між цими словами та іншими, які дуже добре відомі всім: Я раба Твоя, Господи, створена за словом Твоїм; і немає жодного сумніву, що та, котра промовляє ці слова, може промовити й ті, інші. Після цього дружина теслі Йосипа підвелася з мати, скатала її в рулон разом із матою чоловіка і згорнула спільне простирадло.

А жили Йосип і Марія в містечку, яке називалося Назарет і в якому мешкало зовсім мало людей, у країні під назвою Галілея, в будинку, схожому майже на всі інші тамтешні оселі, такій собі скособоченій халупі, зліпленій із глини та цегли, вбогій, як і всі інші. Вона не була позначена жодною архітектурною фантазією і збудована за тією самою примітивною формою, яку тут повторювали безліч разів. Щоб заощадити матеріали, її спорудили впритул до крутого схилу пагорба, який ще підрили, й він тепер замінював одну зі стін. Хатина, збудована в такий спосіб, мала й ту перевагу, що було дуже легко піднятися на її плаский дах. Ми вже знаємо, що Йосип був теслею за фахом, досить вправний у своєму ремеслі, проте цілком позбавлений уяви й неспроможний на будь-яку творчу вигадку, що ставало очевидним кожного разу, коли йому замовляли роботу, що вимагала застосування бодай найменшої фантазії. Проте ці вади Йосипа нікого не повинні дивувати, бо всякому очевидно, що чоловік, якому лише трохи більш як двадцять років, мав надто мало часу, щоб набути необхідний досвід у своїй професії, а тим паче у країні з дуже вбогими ресурсами та надто скромними потребами, а без такого досвіду неможливо розвинути в собі естетичне почуття й досягти високої досконалості в роботі. До того ж, як відомо, переваги людей оцінюють не лише за професійною вправністю, а тому я повинен також зазначити, що, незважаючи на свій молодий вік, Йосип мав славу найпобожнішого чоловіка в Назареті, чоловіка, який жив праведним життям, сумлінно відвідував синагогу і справно виконував свої релігійні обов’язки, і хоч Бог не обдарував його красномовством, яке виділяло б його серед інших простих смертних, проте його мова відзначалася стриманістю й розважливістю, а надто в тих випадках, коли йому вдавалося застосувати в розмові якийсь образ або порівняння, пов’язані з його ремеслом, наприклад, сказати, що навколишній світ збудований справжнім майстром своєї справи. Та позаяк він був позбавлений уяви справді творчої і крилатої, то ніколи протягом свого короткого життя він не спромігся сказати чогось такого, що надовго залишилося б у пам’яті жителів Назарета й передавалося б від покоління до покоління, не промовив жодної з тих лаконічно виважених і точних фраз, зміст якої був би таким прозорим та очевидним, що відкинув би будь-які спроби в майбутньому витлумачити її якось не так, або, навпаки, таким темним і неоднозначним, щоб у наші дні перетворитися на ласий шматок для всіляких ерудитів і розумників.