В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Виходило, але не вийшло, — так само єхидно посміхнувся Лисиця.

— Облиш, — махнув рукою Вовчик, — мені це вже не цікаве.

— А що цікаве?

— Чи є життя на Марсі.

— Актуально.

— Але ось зараз дивлюся на тебе, і вже починаєш подобатися.

— Я ж не жінка.

— А якщо я з тих, нетрадиційних!

— Виключено.

— Чому?

— Ти діяв як справжній чоловік. Хоч і вчинив злочин.

— Погоджуюся. Це був злочин. Але тільки з погляду Кримінального кодексу. А з погляду справедливості?

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Серйозно.

— Вбити стількох людей — це справедливо?.. А от ти мені подобатися перестаєш. Хоч ти й чинив зло, раніше я захоплювався твоїм розумом, силою волі, упертістю. До цієї хвилини. А тепер…

— Та подивися ти на все тверезими очима: Ольга й Оксана — що вони робили? Якими були? Людьми з двома душами. З двома серцями. Одне — для законного чоловіка, а інше — шукає радості поза родиною. Ні, вони не люди. Вони — справжні перевертні. Дворушники. А їхні красені-коханці? Хіба вони не вовкулаки? Перетворили кохання на бізнес. І якого дідька чіпали одружених жінок? Вони ж бо клялися іншим… І навіщо грали в цьому спектаклі? Їх що, примусили? Під страхом смерті? Та ні, все добровільно. За певну суму. А Гжицький? Яку провокацію влаштував? Розважитися захотів. Знайшов, де парі укладати. У живій душі. Пройшовся вбивчим плугом.

— Ти прямо Шекспір, — шпигонув Вовчика Богдан. — Такі пристрасті. Підступність, зрада, кров…

— А хіба ні? Хіба нинішня людина інша? Хіба не служить жовтому дияволу чи своїй хоті? Хіба не продає душу? І байдуже, в якій іпостасі той диявол і якими купюрами платить. Душа продається все одно.

— А ти?

Вовчик замовк і відвернувся. Так тривало хвилину. А коли повернувся, щоками пролягли два струмки.

— І я! — закричав несамовито. Потім схопив пістолета й почав стріляти по моніторах. Ті по черзі лускали й гасли. Коли закінчилися патрони, поміняв магазин. Руки аж ніби перестали слухатися. Робив усе якось незграбно. Самого трясло, наче ось-ось почне перетворюватися на вовкулаку. Потім подивився засльозілими очима на Лисицю й сказав:

— Іди.

— Що?

— Іди! — крикнув оскаженіло.

Лисиця невпевнено піднявся й рушив. Вовчик розблокував двері й випустив Богдана на сходи.

— А це? — озирнувся професор, показуючи сковані руки.

— Іди!!! — заверещав Вовчик і рішуче вистрілив у стелю. Посипалася штукатурка. Але на неї уваги ніхто не звернув.

Богдан вирішив більше не дратувати й пішов не озираючись. Узявся за ручку розблокованих дверей і широко розчинив їх. Устиг побачити, як спецпризначенці напружилися, наче хорти, що почули звіра. Тільки відпусти — і йому нікуди не подітися. На обличчях решти посилилася стурбованість. Відчувалося, що довкола зависло очікування розв’язки (краще — позитивної).

Лисиця йшов, і холодний піт котився, здавалося, всім тілом. А може, він був гарячим, але обпікав холодом? Чи холодив полум’ям? Байдуже. Зараз найважливіше — йти. Хоча ні. Йти — це важливе. А найважливіше — дійти. Якщо вдасться…

Кроки давалися важко. Кожного разу вимагали надзусиль. Якби хтось розповів про таке, хтозна, чи повірив би. Але відчував і переживав усе сам. Ніби взув свинцеві черевики. Тепер зрозумів, як це: бачити спиною. Картинка реалістична. Вовчик із «Макаровим» дивляться услід трьома очима. Якщо моргнуть двоє, нічого страшного. Коли ж одне, металеве, — заплющаться обоє Богданових.

Та ось Лисицина спина побачила, що «Макаров» глянув у інший бік. І відразу бахнуло й загуло. Професор зупинився, наче черевики стали по кілька тонн. Але ніде ніякого болю. Просто несподіванка. Хоча — ймовірно, й очікувана. І — якась раптова легкість. Чи, може, так завжди буває, коли йдеш туди, за невидиму грань? Коли виконуєш ритуал з часів Адама і Єви? Але той, хто пішов, уже не скаже, а хто не ходив , — не знає. Тоді Богдан озирнуся. Несвідомо. Наче хтось узяв за плечі й мимоволі розвернув. Розвернув нахабно і з силою. Побачив, як Вовчик розпластався в холі. Розпластався якось неприродно. Всупереч можливостям тіла.

«Йому ж боляче»! — чи то крикнув, чи тільки подумав, що крикнув. Але голос почувся чітко. Далі побачив, як біля голови Вовчика швидко більшала чорно-червона калюжа.

«Чи вже ні…» — подумав із жалем.

Почувався так, наче після пекельного потойбіччя опинився в раю. Навпроти стояв головред і жадібно дивився. Ніби щойно повернули загублений мільйон доларів. А він уже й не вірив, що знайдуться.