В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

«Виходить, у велике й чисте кохання ти вірити відмовляєшся, — типу пожартував Купріянов. — Усе стоїш на своєму. Хм, немає в тобі романтизму».

«Це точно, немає, — твердо відповів Гжицький. — Я реаліст. Завжди був. І залишуся. І не змінюю ні думок, ні принципів, ні переконань. Як і друзів. І звик жити тільки так. У принципі, це все легко перевірити й довести, на чиєму боці правда: на вашому чи на моєму?»

«І як же ти це зробиш? — поцікавився заступник міністра. — Відіб’єш їх у нас чи що?» Усі, крім Гжицького, загигикали, начебто, крім горілки, вживали ще щось. Але гигикання тривало недовго.

«Звісно ні. Навіщо мені це треба робити самому? — поцікавився Гжицький. — Усе значно простіше. Я найму яких-небудь гарненьких самців, цих, як їх, жиголо. Так ті закрутять з ними такі романи… І вони, згадаєте мене, не встоять перед молодим досконалим тілом. Бо навіть перебуваючи в законному статусі при вас, пишних птицях, і ваших величезних бабках, вони залишаються самками. Хтивими молодими самицями…»

«Ти… той, Васильовичу, — замукав Мірошник, — по-моєму, уже повністю на бока перекинувся. Таке морозиво несеш, що пора вже фейсом твоїм неголеним пройтися».

«Ризикни здоров’ям, — упевнено відповів Гжицький. — Хоча ти не наважишся. Ти тепер над здоров’ям так трясешся…».

Він же генерал не простий, а десантник. Про це знали всі. Тому «заяву» заступника міністра серйозно й не сприйняли. Та й він сам, напевно, теж.

А Гжицький, наче й не було нічого, вів далі: «Пом’янете моє слово: не встоять. Це все буде акуратно задокументовано. А вам надані докази. Тільки, цур, грати чесно. Нікого не попереджати. Так би мовити, для чистоти експерименту. Думаю, результати будуть місяців за два-три. А може — й раніше. Пропоную по сотні тисяч баксів».

«А ти, старий пройдисвіте, азартний мен, — засміявся Купець. — Казино тебе вже не заводить. „Живої гри“ хочеться?»

«Ти, Льончику, навіть розумніший, ніж я думав, — миттєво відреагував Гжицький. — Читаєш усе, як музиканти, з листа».

«Мабуть, і з солдатиками живими любив пограти, як з олов’яними? — поцікавився Довгань. — Гарматним м’ясцем не гидував?»

«Життя, Борисе Дмитровичу, — завів філософську платівку генерал, — хоч і коротке, але, слава Богу, може стати цікавим. Якщо захочемо його таким зробити. Я — захотів».

«Так ти в нас авантюрист ще той, — засміявся Мірошник».

«А ти як думав? — підтримав Гжицький. — На своєму віку довелося різного випробувати й спробувати. От багато про життя й знаю. І розумію в ньому теж чимало».

«Це добре, — начебто підсумував Купець. — Так, а щодо суперечки? Ти це серйозно?»

«Навіть більше ніж, — відповів генерал. — І укласти парі хочу прямо зараз. Якщо панове рогоносці не заперечуватимуть»…

Думаю, поведінка генерала Гжицького подобалося не всім, — почав коментувати Вовчик, — але компанія п’яних чоловіків — це окрема каста. Або секта, якщо хочеш. Там починають діяти такі закони й правила, які для нормальної людини здаються дикістю. Я все саме так і сприйняв. Збоку. Але, якби перебував там, із ними, навряд чи хоч чим-небудь відрізнявся б. Напевно, тому запропоноване парі не було сприйняте, як марення божевільного . Та й у серце чуже не зазирнеш. Невідомо, про що думали Довгань і Мірошник. Може, й справді повірили у правильність «теорії» Гжицького. Далі ж почалося найстрашніше й найцікавіше. Купріянова (а кого ж іще? природно!) обрали арбітром-розпорядником. Вирішили, що гроші будуть перебувати в нього. Кожен зі сперечальників віддає йому по 100 тисяч доларів. Гжицький, зрозуміло, 200 тисяч. Коли підтвердиться факт зради — 400 тисяч ідуть на рахунок генерала. Якщо ні — по 200 на рахунки Довганя й Мірошника. Фактом зради визначили фото- й відеоматеріали, на яких дружини банкіра й заступника міністра віддаються любовним утіхам з іншими чоловіками. Обман (ну, там, фотомонтаж і все таке) прирівнюється до програшу. На завершення парі добряче обмили.

Після почутого я кілька днів не міг відійти. Ходив як у воду опущений. Щоб такі солідні люди, багаті, успішні, займалися відвертими дурницями?! Та ще й так жорстоко. Але не довіряти своїм вухам… На душі стало якось порожньо. Огидно. Паскудно. Ніби вмить перетворилася на старий смітник. Занедбаний, нікому не потрібний пустир… Правда, через якийсь час мене осяяло: на цьому можна серйозно заробити! І я розробив свій план…

Спочатку став ходити слідом за дружинами Довганя й Мірошника. Вивчав їх, їхній стиль і розпорядок життя. Благо, режим роботи дозволяв мати прірву вільного часу. І завирувало… Я бачив, як за ними шпигували найняті Гжицьким. За Ольгою їздила назирці червона «Сузукі Гранд-Вігара», а за Оксаною — синя «Чері-Тіґґо». Генерал, потрібно віддати належне, підібрав відмінних самців. Думаю, найстійкіші черниці, прости, Господи, теж би не встояли перед чоловічою красою цих повій у штанях. А сучасні молоді жінки при певній волі помислів і дій…