В’ячеслав Васильченко - FакіR

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.

ФАКІР – 1. Мусульманський або індуїстський мандрівний чернець, що дав обітницю жити з жебрацтва; дервіш. 2. Європейська назва мандрівного фокусника, який демонструє нечутливість тіла до болю, незвичайну силу, вміння приборкувати гадюк тощо (Словник української мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551).

Цей роман для мене – особливий. Хоч усі вони такі. Але цей – найособливіший. Причому цих особливостей багато. Почну з тієї, що він ішов до читача довгих двадцять чотири роки. Точніше – йшов менше. Більше стояв. Лежав. Сидів. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмірковував: варто чи ні. А потім зібрався і – сміливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повністю зроблений) набагато досвідченішою рукою.

Його перші сторінки писалися тоді, коли автор не вірив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер він сміливо кидає улюбленого героя у найнебезпечніші пригоди і знає, що той його не підведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логічний. Не завжди прямий. Але він обов’язково є. І герой на нього обов’язково вийде.

Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В іншому разі, можливо, не було б трьох попередніх, а також десятків наступних, які вже задумано. Залишається почекати, коли автор і Лисиця знайдуть час для втілення все нових і нових ідей. А вони, повірте, шикарні. Також повірте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрібне для чергових «нескінченних насолод від читання і Цього Прекрасного Світу».

«Цієї ночі мені приснився дивний сон. Чіткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого і яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячі, але в пам’яті ніколи не лишались. Захотів би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось і згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскраві. Можливо, страшні. Та все одно фрагменти. Не більше. І тут раптом – відразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художній твір. З чіткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамічними епізодами. Розвиненим сюжетом. Такий собі повнометражний художній фільм. Для прокату в кінотеатрах. З претензією на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченістю на успіх у глядача. Світового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територія, куди мені вхід суворо заборонено…

Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той і нестямно бив крильми, щоб відлетіти… І наче – ухопив…»

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.

«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні… Ось і ще одна вскочила… Як же це все банально…»