В’ячеслав Васильченко - FакіR

Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєф – химерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А ніби – над усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – і все це «горішнє химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне…

Не спав і думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омріяним…

Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна…

Вичікував і радів. Точніше – починав радіти. Скоро… Скоро… Скоро… У голові – ніби годинник відраховував останні хвилини. Якісь жалюгідні останні хвилини. Ще трохи і – буде можна…

Почувався рибалкою. Досвідченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекає.

Від такого ні жодна тюлька не втіче, ні навіть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – і гачечка підступного… І вже не зіслизне…

Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумів… Дві мачини сумління. Завалялись на денці душі. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз підмести… Колючим віником.

Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем.

Повільно стягнув простирадло. Обережно піднявся. Став поспіхом одягатися. Очі не відривались від Пенелопи.

Дівчина міцно спала. Найбільше не хотів, щоб прокинулась. Та побоювання марні: чари снодійного не слабли. Красуня мирно сопіла. І ні кисле, ні солоне не снилося.

Підійшов до сумок, що стояли зібрані. Туго набиті, ніби торпеди смертоносним вантажем. Тільки показуй, куди. Наводь і тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нікому не буде. І вічний спокій на дні моря гарантований.

З чотирьох різних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Дві великі літери. Перші з імен «богів». Відкрив, аби ще раз пересвідчитись. Ні, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.

Закрив. Укинув до своєї. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’єднав «блискавку». Знову глянув на дівчину. Та й далі безпечно спала, навіть не змінюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушці, випромінюючи жіночий магнетизм. Е-е-ех….

Час.

Запрігся. Міцний ремінь обігнув плече. Але йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Начуди!!!

На телефон наслав закляття (банально відімкнув!).

Двері плавно пішли (розчиняв їх повільно й акуратно!).

Вислизнув у довгий коридор (ні душі!).

На ліфт (останній поверх же!).

Майже не хвилювався. «Заключна дія» проста. І безпечна. Головне – не засвітитися. Хоча… Доставить вантаж, отримає своє (і чималеньке!), а там, за годину, вже летітиме додому. Геть із цієї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обійми насолода…

Викликав ліфт і замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кілька місяців тому на пляжі підійшов хлопчик років дев’яти й повідомив, що у барі на Тоні чекають. Не одягаючись, відразу почимчикував. Любив повигравати статурою напівбога. І робив це завжди. При першій же ліпшій нагоді. Пам’ятає все, як зараз. Липкі жіночі погляди… Прихований скрегіт зубовний рогоносців… Безжалісне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали міцні ноги у пляжних капцях.

Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепіреними двома пальцями. Ось він, цей чувак . Що треба? Посунув до його столика. У найтемніший закуток…

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 33 хв.

Ліфт м’яко загальмував.

Пластикові стулки гайнули врізнобіч. Рішуче ступив. Дідько! Не сам! Ліворуч, у заглибині, чоловік і жінка. «Попалили», потвори!

Ліфт зачинився й рушив. Тоні подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спіноза недороблений!..

А «свідкам» до «дебелика» й байдуже. Навіть не глянули. Жінка – стовідсоткова повія. Кого-кого, а їх за ці роки набачився. З чоловіком складніше. Ледь тримається на ногах, і розібрати, якою мовою белькоче, не легше, аніж одним пострілом зробити дві дірки в мішені. Та й не професор лінгвістики. Однак мимохіть подумалось: у кишенях не гори золоті . Бо така стара й негарна жінка коштувала небагато. А може… Звичайний скнара. І за п’ятдесят центів повіситься на чужій краватці. Компанія, відверто кажучи, не дуже…