В’ячеслав Васильченко - FакіR

Перший поверх.

Ліфт зупинився, подумав і дзенькнув. Тоні поспіхом вийшов і рушив холом. Залишайтеся здорові!

Портьє, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотів покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другій мусив з’явитися біля кам’яного Байрона, якого діва-Греція нагороджує пальмовою віттю. Теж кам’яна.

Треба поспішати.

Ніч зустріла байдужістю. Що є ти, що нема. Кульгай собі мовчки, якщо треба. А ні – тоді спи. Відпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. І – бігти, бігти, бігти…

А за різнобарв’ям неонових написів ховалися несміливі подихи майбутніх холодів.

Пішов швидше…

06 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 15 хв.

Незнайомець на вигляд ще молодий – трохи за тридцять. Доволі немалого розміру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очі за великими старомодними окулярами.

– Будь ласка, – запропонував він сісти жестом і зняв «раритета».

Тоні сів, але, глянувши на візаві, здивувався. Чоловік аж надто нагадував Гоффмана. Дастіна Гоффмана [1] Американський актор (голлівудська зірка), володар Оскара («найкращий актор», фільми «Крамер проти Крамера» (1979), «Людина дощу» (1988). . Нічого ж собі. Яка схожість. Двійник? Хоч зараз на конкурс… Чи… справжній???

Тоні пильно рентгенив візаві. Але той немов не помічав. Удавав спокійного. Упевненого. Розслабленого. На відпочинку ж!

З під землі виріс кельнер. У непристойно білій сорочці з чорним «метеликом». Класика! Та від неї повіяло казенністю. А цього Тоні не любив.

– Що будемо? – поцікавився ненайомець, простягаючи меню.

– На ваш смак, – байдуже відповів Тоні, навіть не подумавши взяти «палітурки».

– Два морозива з горіхами та шоколадом, – повернув меню незнайомець, не глянувши на офіціанта.

Той уклонився («зробимо»!) й неспішно пішов виконувати.

Незнайомець не поспішав говорити. Тоні теж. Але вічно так тривати не могло.

– Може, розпочнемо, містере… так і хочеться сказати «Гоффман»? – нарешті іронічно вичавив Тоні. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, і гнітюче очікування, і марнування життя. Останнє – найбільше. Цього він теж не любив.

– А раптом я й справді Дастін Гоффман? – Візаві усміхнувся. І знову надів окуляри. – І на головну роль у новому фільмі обрав саме вас?

– Для цього не треба їхати до Греції й вишукувати потрібний типаж на пляжі. – Тоні показав, що дурних хай шукає де-інде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успіхом можна зробити і в Штатах. Та й навіщо йому непрофесіонал?

Тоні подивився на стійку: де ж той кельнер?

– Усе логічно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицію, аніж після угоди зі справжнім Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мій проект, який після вашого «так» стане «нашим», застрахований від фіаско, але чи зміг би це обіцяти друзяка Дастін? Усі під Богом. І безсилі перед часом та обставинами.

– Ви говорите загадками, – відрізав Тоні, бо ненавидів філософування ні з гарніром, ні без. – І я не зовсім розумію. А від незрозумілого шаленію. Тому маєте перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному слові. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а після того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж має гострі! – А… І одразу ж застерігаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмішка підробна та єхидна настільки, що й малюк трирічний зрозумів би її нещирість.

– В одному цікавому романі, – вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, – є красномовний епізод… Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.

А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.

– Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.

– Так ось, – менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються…

– Надзвичайно цікаво. – Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософії – отого безглуздого переливання з пустого в порожнє – не люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…