В’ячеслав Васильченко - FакіR

– А якщо провал?

Тоні видав те, що найбільше муляло під серцем. Але відповідь одержав не відразу. Незнайомець кілька разів затягнувся, роздушив у попільничці-черепашці ще довгий недопалок, відхилився на спинку і з кислою посмішкою мовив:

– Наше життя – це гра . І тут або пан, або…

– Угу. А хто не ризикує, той не п’є шампанського?

– Саме так. Тому й даю цілу добу. Тема серйозна, аби до неї підходити знаскоку.

– Гаразд. – Тоні підвівся. – Завтра… До побачення.

І знову пляжні капці човгали нагрітими алейками. Й оголене рельєфне тіло магнітило очі молодих (і не дуже) жінок. І розлягався тихий скрегіт рогоносців.

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 46 хв.

Здалеку готель «Пергамос» здавався сірниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж іще на таке здатний? Візерунками він нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокі шестикутники номерів світилися, показуючи, що у вощині можливе життя. Вікно ж залишеного щойно – міцно спить. Чудово. І коли дівчина прокинеться, Тоні вже буде далеко. Безслідно розчиниться в багатомільярдному натовпі… І – назавжди…

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться і все зрозуміє. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе істерику. Битиметься головою об стіну. Знепритомніє… Гм, картинка цікава. Обдурена мільйонерова доня. І що найбільше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандіозний скандал, який тут же роздмухають газетярі? Такою сенсаційкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й підле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер він багатий. І матиме все, чого забажає…

– Не поділишся доларом? – шарпонуло хлопцеві мрії. Той ледь не підстрибнув з несподіванки. Але втриматися від викрику не зміг.

Невідомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальці правої руки просунуті в «обручки» кастета, який час від часу штовхав ліву долоню і впирався в неї. Між вилогами засмальцьованого шкіряного жилета виднівся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзі.

– Завтра, – усміхнувся ошелешений Тоні. Хоча то й не усмішка зовсім. «Перехідний варіант» швидше. Або ж «підготовчий».

– Що завтра? – буркнув «квадратний» бородань, розуміючи, що його мрію хочуть посунути в часі. Е-е-е! Таке його не влаштовує. Не домовлялись!

– Завтра дам два. – Тоні запустив у слова таку лагідність, ніби цей «приший-кобилі-хвіст» ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишені, сумка, очі, вуха і решта можливих місць будуть забиті всемогутніми шелестливими купюрами. І порятунку від цієї напасті не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподіваний прохач, хоча Тоні вмить і звільнився, – що мені треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» підігрієш – спасибі з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твоє і моє. Подякуєш!

– Умовив, – усміхнувся щасливий Тоні. – Можеш. Тобі б померлих воскресати. За гроші. Бабла б накосив… А не «стріляв» би у таких, як і сам, мишей церковних.

Усмішка у відповідь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала . Без компаса й карти. Назавжди. На довгі-довгі тисячоліття.

Тоні зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотів бруднити. Та зараз вибір невеликий. Ситуація диктує!

«Квадрат» побачив і аж подався вперед. Зараз відламається шматочок щастя. Зараз! Іди сюди!

Зненацька правий кулак Тоні різко повідомив бороданеві, що з носом у того проблеми. Причому серйозні. Не на один місяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло . Та бородань і сам відчув, наскільки все серйозно. Одночасно полетівши вбік від мрії. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тільки двоє. Тоні (цей навіть добре) і «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постійно). Але жоден нікому не скаже. Солідарність! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує … Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.