В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Поведінка обох почала змінюватися. Було видно, що вони закохалися: розрахунок генерала виявився правильним. В ту останню для Ольги Довгань та її коханця, цього, актора Свідерського, ніч, вони «залягли» в готелі «Орхідея». Це 30-й кілометр житомирської траси. На той час я мав уже достатньо повне уявлення про банкірову дружину. Оргія тривала близько чотирьох годин. Увесь цей час я чекав. Знав, що Ольга повернеться додому, хоч Довгань і поїхав у чергове відрядження. Вона завжди ночувала вдома. Так сталося й цього разу. Підвезла свого Антончика ближче до міста й висадила напроти «Дачної». Той одразу ж почав ловити таксі. Отут я й підкотився. Йому потрібно на Троєщину, на Маяковського. Швидко домовилися. Я пішов по Кільцевій, потім біля КП перед Пущею Водицею повернув у бік Мінського масиву. По дорозі через ліс зупинився, сказавши, що потрібно глянути у двигун. Приспавши пильність пасажира, скористався хлороформом. Вирубив. Саме те, що треба. Зв’язав, а потім привіз у ліс неподалік Гореничів. Там змусив подзвонити Ользі. Свідерський повторив усе, що я сказав. Виходило, що його захопили як заручника. Якщо через годину вона не привезе викуп, на лісовій галявинці знайдуть лише спотворений труп. Я підтвердив. Знаючи, що Ольга дуже закохана, мав певність, що обов’язково погодиться. Та й ціну назвав невисоку — десять тисяч доларів. Головне тут не гроші, а щоб приїхала. Я розумів, що ні в міліцію, ні ще куди-небудь звертатися не стане, оскільки відразу ж відкриється цей незаконний зв’язок. Що могло б зруйнувати її теперішнє життя. Навряд чи банкір вибачив би такі фокуси. Викинув би, як сліпе кошеня…

Перед тим, як вирушити до лісу, я заскочив додому і взяв із собою Грома. Їздити в багажнику він звик давно. Коли Ольга приїхала, зацькував її. Вовк упорався за лічені секунди. Я забрав гроші. Більше ні до чого не торкнувся. Щоб не думали про пограбування. З до смерті наляканим жиголо вовк упорався ще швидше. Від’їхавши кілька кілометрів, закопав його труп і гайнув додому. Щоб заплутати слідство, вирішив усі стрілки переводити на Свідерського. Та й у театрі він грав вовкулаку. Тут самі планета мені сприяли.

З Оксаною Мірошник я застосував аналогічну схему. Правда, увімкнув телефон Свідерського і зробив дзвінок на Оксанин номер. Вона прилетіла одразу ж, як тільки довідалася про небезпеку, що загрожувала її Стасу. Ця теж привезла десять тисяч. І знову Грім спрацював професійно. А телефон актора я використав, щоб залишити його слід.

Потім надійшла черга генерала. Я вивчив його звички й розпорядок дня. Майже щоранку він робив лісові пробіжки. Вибігав із заміського будинку й нарізав кілометрів з десять. Маршрут завжди той самий. Я дочекався, коли одержить від Купріянова гроші. І знову небеса мені сприяли. За тиждень дружина Гжицького поїхала до санаторію. Коли генерал робив чергову пробіжку, я влаштував засідку. Там, де найменше можна нарватися на чужі очі й вуха, зупинив машину, удаючи, що вона зламалася. Побачивши знайому людину, Гжицький відразу ж підбіг, щоб допомогти. Коли нахилився над моторним відсіком, я приспав його хлороформом. Ох і важкий же він! Більше центнера.

Приїхали до нього додому. Бойовий десантник погодився віддати гроші в обмін на своє життя. Коли я одержав гроші, Грім знову не підвів. От тільки я… Я зрадив його. Залишив у будинку. Бо вже не потрібен. Робити це було важко, але іншого виходу не мав. Вовк — серйозний доказ. Та ще й такий рідкісний. І я його позбувся, підкинувши нову дезу для слідчих.

Усі гроші поклав на пред’явника в «Ерсте-Банку». Через деякий час збирався махнути до Португалії. Там багато наших. Загубився б. Почав нове життя… Але… На чужому горі щастя не збудуєш. Сказано мудро й справедливо. У моєму випадку це теж спрацювало…

Вовчик задимів знову. Як не намагався, хвилювання приховати все ж не зміг. Розповідаючи, ніби проживав усе знову. Та ще й таке! І картини в розбурханій пам’яті поставали реалістичні.

Лисиця уважно слухав. Коли Вовчик запалив чергову дозу насолоди й випустив дим, уперше ворухнувся. До цього сидів заніміло. Наче боявся пропустити щось важливе. Хоча нового почув не так уже й багато.

— Чесно кажучи, — єхидно посміхнувся Вовчик і видихнув дим Богданові в обличчя, — ти мені відразу не сподобався. Недаремно ж спочатку я сприйняв тебе насторожено. Відчував якусь загрозу. Щось підказувало, що ти не просто так випитуєш. І тоді я вирішив підкинути дезу й тобі. Коли Руслан розповів, що генерал останнього разу пішов раніше, я подумав, що ти за це обов’язково вчепишся. Тому й набрехав про собак біля машини Гжицького. Адже планував його вбити. Й одразу змикитив, що ту мою розповідь ти обов’язково пов’яжеш із генераловою смертю. Точніше, з усім тим, як буде обставлено його вбивство. Виходило, що жорстокий убивця потрапив до викопаної ним самим же ями. Крапка.