Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

У будинку панувала тиша. Світилося біля сходів нагору. Він попрямував на світло. Нарешті — прийшли й звуки. Десь у мансарді глухо шурхотіло. Донеслися незрозумілі слова, може, й Галчиним голосом, потім — високий, слабкий жіночий зойк, незнайомий.

Він кинувся сходами. І тут — з розмаху гупнули двері у холі, за спиною, сходами накочувався тупіт.

«Ну, ось і…» — Заєць не встиг додумати.

Ліва рука Соломії таки впоралася з мобілкою. У вухо тривожно, на межі сліз, вимовляла Ася:

— Ви казали — можна дзвонити! Так ось, я вирвалася додому, я весь день… Де Ромко? Тут нікого. Я йому дзвонила. І дзвоню! Телефон його, з підлоги, відповідає, тут, у холі, валяється!

Лобода спромоглася на одне слово. Вичавила: «Спокійно!». Натиснула відбій. І, відразу ж, Бонка. Не зверталася на ім'я. Відбарабанила: «Вона — вдома. Сама. Краще поїхати. Не знаю. Поки що — тільки дуже хвилюється. Але…»

Знов, притискаючи ствола до ребер Романа, примусила його підписатися, нашкрябати число. Лівою рукою згребла аркуші в сумку через плече.

Не наводила на стару пістолета. Кинула їй: «Телефон! Ваш, він збоку, давайте, по столу, до мене». Лівою рукою, напрочуд вдало, висмикнула зі стіни й дріт домашнього, старого, добре, що був він поруч. Змахнула апарати собі під ноги.

Стара знову ледь зіп’ялася, спираючись долонями на бильця свого крісла.

— Найомниця… Думаєш, я смерті боюся?

— Своєї — ні. Та й його вам уже не шкода. Але… Якщо він, ваш, так би мовити, паросток, на ваших очах, зараз плазуватиме у власних кишках, Дідух з того світу обіржеться від задоволення. А оцього ж — і боїтеся?

Соломія відступала у передпокій, тримаючи Романа на мушці. Задніми ногами (що верзе? Звичайними своїми ногами, просто задом, п'ятами по підлозі) відштовхувала до вхідних дверей мобілку відьми й заплямований по червоному пластику пальцями старий настінний телефон.

У крихітному закапелку біля дверей зірвала зі стінного кілка дві пари ключів. Ті, що ними орудував Роман, коли приїхали — згадала, залишились у замку, зовні. Отак. Брала тут інтерв'ю під дулом — при відчиненому замку…

Завела лівицю за спину, натиснула клямку. Штовхнула двері задом, намагаючись п'ятами перекинути телефони через поріг. І, мало, не задихаючись від напруження, відчула легкі чужі пальці на талії.

Заєць роздивився. Буря, що наздогнала його на сходах в котеджі, виявилася спітнілим Бонком. Він, безпомилково, на звук, вчепився у клямку однієї з чотирьох дверей. Рвонув. Вишкірений, обернувся через плече.

Заєць не згадає, чи дійсно вони удвох здолали металеву жовтаву ручку, чи, якимось робом, відчинилась вона зсередини. Під ноги чи не викотився клубок двох переплетених дівочих тіл.

Русява, бліда, із закривавленим обличчям, наразі, може, й на коротку хвилину, але брала гору над гнучкою, коротко стриженою.

Бонк висмикнув русяву, поставивши її на ноги. Заєць, уже не здаючи справи, хто й ким є, просто як пружну силу протидії, намагався притиснути до підлоги Галку.

Русява — повільно осіла на підлогу. Бонк, тим часом, якось непомітно відсторонивши хлопця, мовчки стягав цій, пружній, руки за спиною тонким ременем, напевне, витягнутим із власних штанів.

Русява здіймалася на ноги. З незрозумілим, чи не напівсонним виразом обличчя, вона рукою повела в отвір дверей.

— Дядя Толік… Вона хотіла, щоб я повісилася. Мовляв, цього хоче Ромко. Але ж… Це занадто?

У ванній кімнаті, на міцній трубі, так званій сушці для рушників, коливався досить майстерний зашморг із сірої мотузки.

На кахлях підлоги валявся один з ножів, тих, дорогих, гострих, що приволік колись Бонк Соломії. Аби вона, граючись у служницю, мала найкращий кухонний інструмент.

Заєць здригнувся. Не від картинки — від звуку. Бліда русявка шльопнулася на підлогу. Заєць ніколи не бачив, як втрачають свідомість. Отак, дійсно тратять, ніби свідомість і ляснула по підлозі, випавши з рук.

На сходовій клітці Соломія затамувала подих. Хтось, майнувши рукою перед її обличчям, провернув у замку ключі, витяг їх.

— Замок не відкривається з середини без ключа? Ці люди мають поки що бути там?

Псевдотаксист. Віктор.

Він спокійно, швидко запхав у її тряпчану сумку телефонні апарати.

— А як ви думали? Я навіщо у вас не лише вулицю й номер дому, а й поверх, і номер квартири спитав? Ну, ось… І був тута. Ви не збрехали — обійшлося без пальби.

Він викликав ліфт. Не забирав у неї пістолета, просто не зводив з нього очей.