Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Ліфт ляскав, пливучи вниз. Віктор стояв спиною до дверей кабіни, перекриваючи можливі погляди, якби зупинка сталася несподівано. Раптом кинув:

— Ні. Під пальбу б страхувати не став. Просто знав би, що ствол засвічено. Вибачте. Як кажуть, нічого лічного, только дело.

Виходили з під'їзду, він тримав її за праву руку, цю, з пістолетом. Навколо не було нікого. Було темно. Навіть — злегка прохолодно.

У «Тойоті», яка уже не одсвічувала шашечками, Віктор обережно, але сильно розімкнув її пальці, зчеплені на зброї. І раптом — очі його, з вузьких, байдужих, стали щиро здивованими.

— Питала ж — як не вистрелити випадково? Як — не знімати із запобіжника? Що це?!

Лобода, не розуміючи, втупилась у метал. Долинали слова: я ж говорив… Ось — флажок… І де він тепер, ану, кажіть?

Віктор клацнув якимось гвинтиком, а потім понюхав ствол. «Та знаю ж, що не стрелила. Проте, тримали ви, дорогенька, свою жертву під дулом без запобіжника. А якби палець на спусковому здригнувся?»

Розпитував про якісь дрібниці, а Соломія мовчки кивала головою. Так, ще коли виводила хлопа з котеджу, був момент — затисла зброю обіруч. Так, щось там, може й змінило положення під зведеними долонями. Так…

Він сміявся, напевне, без образи, але ніби побачивши суперприкол. Праву руку Лободи, нарешті, вільну, прошила болюча судома. Здається, не лише руку.

Біля губ відчула горло фляги. Ковтнути спочатку не змогла, й не тому, що різкий запах спирту викликав спротив. Точніше, не тільки тому. Цокотіли зуби. У неї? Не бувати цьому, під три чорти!

Хоча… Якщо взяти до уваги, що хай гидотного, та з кості й м'яса, цього Романа — вона весь час тримала під пострілом, йорзаючи мокрими пальцями, геть без запобіжника…

Автівка, тим часом, уже рухалася. Віктор говорив:

— Якщо потрібна була гарантія, щоб «Макаров» не стрелив, я б дав незаряджений. А так і не подумав. Як Бончук просив — просто слухав ваші побажання.

Вона прошепотіла: «Потрібна ж достовірність…» І, нарешті, запитала:

— Ми куди?

— Куди скажете. Просто маячити там, де були, досить. Треба постояти — то зупинимося далі. Вам же треба паузи?

«Тойота» парканулася біля парку, на Політехнічному. Соломія оговтувалася. Розправляла на колінах списані аркуші, що витягла з торби. Псевдотаксист подививсь на нерівні рядки.

— Зізнання, добуті під примусом. Той, хто підписав, скаже, що його примусили, погрожуючи зброєю.

— Мені треба подзвонити.

— Мені також.

Віктор вийшов з автівки. Повернувся не відразу. Лобода так і просиділа ці хвилини. У паузі, ага. Може й справді треба. Нарешті, заговорила:

— Ще невідомо, як приліпити ці докази. Але без них ніяк, якщо підключати закон. Без закону ж, просто помстою, я не дозволю…

Псевдотаксист усміхнувся, здається, щиро:

— Ось ви про що? Так Анатолій Дмитрович, скільки часу його знаю, у ліс нікого не вивозить! І раніше — ніби ні. Можливо… Тобто, можливо, що і раніш — ні.

Він чи не сміявся з неї, як тоді, через випадково опущений флажок-запобіжник. Але Соломія не встигла образитися. Бо почула…

— На Садовій, у дачному селищі на Осокорках, затримано таку собі Галину Радченко. Вона проникла в будинок і намагалася вбити дівчину. Злочину перешкодили хрещений потенційної жертви, що випадково навідавсь у гості. І якийсь молодий чоловік, здається, звати Олександром.

— Ви… міліціонер?

— Колишній. Та я ж поки що просто з Бончуком зв'язався, вони з цим парнєм наряд викликали, зараз свідчення оформлюють. Ага, Анатолій Дмитрович встиг сказати мені, що затримана показує проти якогось Романа Марцевича.

Віктор подивився на Лободу уважно. Якщо, наприклад, звичайно ж, тільки наприклад, «цей Марцевич і є зараз у квартирі на Нивках, то цілком може бути, що пише він явку з повинною, щоб полегшити своє становище».

— Їдемо? На Позняки?

Соломія кивнула. Не питаючи, намацала флягу. Відкрутила кришку, ковтнула. Й доклала всіх зусиль, аби мужик за кермом не зауважив, що з обпеченої горлянки готовий вирватися кашель. Якби вирвався, здається, був би цей кашель кольору синьої блискавки.

Іще раз, уже в хаті, одна, Лобода знов відкрутила кришку. З іншої пляшки, маленької, аптечної, залишки в якій збереглися. Рослинний снодійний сироп, за смаком схожий на «Пертусин» дитинства, поплив її тілом, роблячи руки й ноги м'якшими.

Той, Віктор, наполіг, аби провести її до порогу квартири. І, ніби відповідаючи на всі кпини із запобіжником «Макарова» та законослухняністю Анатолія Дмитровича Бончука, вона зауважила: