Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Казали ж, що не страхуватимете. Що — «нічєго лічного».

Він знизав плечима:

— А це і є нічого лічного. Це діло.

Сонце гасало кімнатою. Звичайно, що вчора вона не засунула штори. А зараз уже — чи не полудень.

Соломія спала глибоко. Те, що ногам важкувато, бо котисько Гриць вмостився, обійнявши їх лапою, відчула вже зранку. Не поворухнулась. Пізніше, крізь сон, відзначила: звір скочив на підлогу, подався геть. По маленьких котячих справах. Або — подбати про свій сніданок, якщо Заєць в хаті й не спить.

Заєць! О, Господи, як обійшлись йому вночі ці свідчення? Як його туди взагалі занесло?

Вона сіла, і вперлась очима в кошик, з якого визирали чи не на дріт настромлені троянди. Кошик стовбичив на її звичному низькому столику біля канапи.

Кухонні двері гостинно зяяли. Вона мовчки з'явилася у них, боса, в улюбленій хламиді теракотового кольору.

Живий, та, треба розуміти, цілком здоровий Заєць, піднявся з табурета з чашкою кави в руках. У торці столу, на її, лободиному, місці, кавував Бонк у яскравій гавайській сорочці. Гриць, привітально нявкнувши на адресу хазяйки, зіскочив, так-так, з його колін!

Бонк — а що дивного, як і всі гості, котрим линючий улітку Гриць зробив ласку посидіти на руках — заходився обтріпувати штани від котячих волосин. Бонк гудів:

— Вот, напевне, руки тепер мочить треба, да? Ніколи котішек не держав, а воно ж так муркає, не ротом, а прямо з живота…

Соломія промимрила:

— У кімнаті — що за розкіш? Могилку мою квіточками прикрасили?

Бончук беззахисно вип'ятив товсті губи, і Лобода проковтнула повідомлення про те, що темно-бордові, «казенні» троянди вона не любить. Справді, чого тут ставати в позу? За що б — ображати?

А Заєць запарював їй велике горня зеленого чаю. І, в захваті, строчив новинами. Бонк втручався.

Яка там могилка?! Усе розв'язано.

Ця напасниця, Галина Радченко, «з міркувань особистої неприязні», намагалась убити Асю. Ой, там проби нема де ставити, є приводи за бійки, за…

Чому б мали бути неприємності Зайцеві? Він правду говорив. Нікому не забороняється випадково познайомитися з дівчиною, навіть не знаючи її прізвища, кілька разів зустрітися, після сварки йти за нею, щоб прояснити ситуацію.

— Я твого пацана не підставляв, ні… Він сам там намалювався. Ну, свідчив, а більше його не питатимуть… І Вітька з'їздив у відділок, Вітька, ну ж, той, що з тобою вчора?.. Знаєш, ця соска заклала свого Ромку та його бабку. Так ось, Вітька мені розповів, коли їх брали…

Коли затримували Марцевичів, Романа та Наталію Іванівну, у квартирі на Нивках не було нічого дивного. На столі, поряд з хлопцем («а він просто плакав, сльозами, канкретно!»), лежали аркуші, списані зізнанням.

Лобода промовчала. Так, вона вчора, вже на Позняках, віддала Вікторові ці аркуші, видушені її руками, спітнілими на пістолеті, з якого чомусь знявся запобіжник.

А стара, коли приїхали менти, була не при пам'яті. Наковталася якихось пігулок. Вона в лікарні.

Лобода прикрила очі. Так, перед старою, відьмою-не відьмою, стояло велике горня з питтям, у старих чайних патьоках. І якесь пуделко, може, й з ліками, було воно коло ліктя інвалідки, так.

Ася? В Бончука потьмяніло обличчя. Поки що теж у лікарні, нервовий зрив, шок.

— Але панімаєш… Навколо неї ж уже ніхто не ходить із отрутою чи петлею. Далі, уже, якось… А то, що ніхто більше з петлею не ходить, так ти ж це здєлала!

Вліз Заєць, обтрусившись від образи на «пацана»:

— Мобіла твоя… Ми тут нову сім-карту купили, номер в тебе новий. Мало що, в кого номер Нелі-служниці є? Так тепер новий, ну, втратиш час, повідомиш там всім, хто в тебе справді на зв'язку.

Заєць знав, що Лобода, попри кепкування, по-старовинному зберігає всі номери, як каже, на «паперовому носії». У звичайному блокноті.

Соломія тихо, язиком, витягла з рота пару листочків свого зеленого чаю. Саша спішив, запарив недбало.

А ці листочки, з пакетика, що був у кишені Романа? Бончук каже, що ще вчора вдень, як віддала Лобода це йому в торговому центрі, постарався за термінову експертизу.

«Дрянь усіляка. Отруйна». Болиголов, бєлєна. Тобто, українською, звичайно ж, блекота. Росте все оце — навіть в київських парках.

«Ось, Лиса гора, наприклад. Я лазив в Мережу, так там, виявляється, мало не заповідник, раритетні трави! Й отруйні також» — Заєць, згадавши Лисуху, чомусь знітився.

Але, здається, на це не звернули уваги. Бонк заглянув у своє горня, щоби переконатися, що там немає невичерпного джерела кави.