Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

На одинадцятий поверх ліфт піднімався повільно, зі скреготом. На пустій сходовій клітці Соломія загальмувала: остаточно зосередитися, ще й почепити бейджик, виготовлений лапами Зайця.

Загальмувала — вчасно. Бо двері потрібної квартири — клацнули. Зачинилися, випустивши чорняву повнувату жінку. Знайому. Так, здається, вона навіть у цьому ж одязі, у якім пригналася тоді у котедж Тетяна.

Жінка й собі вперлася поглядом у Соломію. Спитала зі здивованою напівпосмішкою — «Неля?» Аби відразу ж по тому чи не заверещати:

— Що з нею? Кажіть уже, ви ж за мною! Що з Асечкою?

Лобода, на автопілоті, спромоглася зробити одне. Що б там не було насправді — наразі запхати жінку в ліфт. Разом із собою. Натиснути на кнопку першого поверху, вслуховуватись у гарячковий потік слів, впиваючись у свою долоню гострими кутиками невдягнутого ламінованого бейджа.

Ніби — усе ставало на місця. Звичайно, уже на вулиці. Звичайно, якщо й справді на реальні місця, якщо не йдеться про потрясну, хитру, тонку змову, про павутиння, сплетене двома бабами — бабцею Романа та матір'ю Асі.

Але ж так не виглядало. Зі слів Тетяни, у цій квартирі вона з'явилась уперше. «Передають мене. Рука на уколи, кажуть, легка. Моя ж територія — від Шулявки, що туди, до Політеху, що сюди. Заробляти ж треба?»

Про заробляти, про те, що треба розуміти, грошей обмаль, Тетяна говорила не так, як Едик. Без надриву, без образи, без захланності.

Звичайно, говорила тоді, коли Соломія чи не поклялася — з Асею усе гаразд. Та й не по неї, Тетяну («а якби це могло бути? Хто б знав, де ви з медсестринським візитом?»), прийшла сюди ретельна Неля. Щодо своєї появи в будинку Лобода не вдавалася в подробиці. Намагаючись і собі потрапляти у рвучкий, неспинний ритм співрозмовниці, туманно пояснила, що прийшла в квартиру поверхом вище — підзаробити. «Одноразове замовлення, ви ж тільки — нікому». Ліфт там, на дванадцятому, не викликався. Ну, й…

— Прибирання після побілки? Ой, я б не взялася. Голова останнім часом крутиться, якщо вниз тримати. А тут же — нахиляєшся-нахиляєшся, а воно, біле, проступає?

Соломія продиралася крізь невпинне цокотіння. Аби зашпортатися на словах, вимовляючи які співрозмовниця забула прикрити рота, демонструючи відсутність верхнього зуба: «Нелю? Як там Аська моя, як живе?»

Тетяна благала — якось придивитись там, на місці, за дівчинкою. Вона навіть зможе доплатити Нелі, «ну, там щось», якщо та зробить, щоб Асі було «веселіше, й не лячно».

Розпрощалися. Може, це й нерозумно — плюхнутися на лавку під трьома високими деревами, прямо тут, неподалік?..

(«Звичайно, треба пам'ятати, що спиратися на емоції, на відчуття заборонено. Якщо це розслідування. Добре. Забудемо поки що те, що Тетяна… Те, що моє відчуття — вона не здатна спричинити зло. Ще й продумано-витончене. Ще й — Асі»).

Що в сухому залишку? Без емоцій, без припущень? Розповідаючи про свої медсестринські замовлення, Тетяна сказала, що останнім часом найважчим було — сидіти з якимось дідом, що в повному маразмі. За нормальні гроші, проте, з виїздом, без права з хати — на крок. Вивезли якісь там свого родича на дачу, кілометрів за 80 від Києва. І найняли її, бути невідступно, поки вони у відпустку не приїдуть.

Дати, числа подій навколо Асі вибудувалися в голові у якийсь чорно-білий графік. І виходило, що сиділа медсестриця при своїм підопічнім, за містом, якраз тоді, коли якась жінка ходила у «Борис» замовляти спотворений знімок пацієнтки Петрук.

Ага, і тоді, коли хтось підсипав (треба розуміти, таки підсипав!) отруту у м'ятне зілля, Тетяни в місті не було.

І ще — в сухому залишку. Відомості про Наталію Іванівну, яка потребує уколів на дому.

Не так, щоби багата, проте — дама, пані. В неї якась давня травма спини, то зараз, постарішавши, пересувається квартирою на інвалідному візку. Ще й катаракта у неї, на обох очах. А сичить же, якщо спробуєш ставитись як до сліпої!..

Лобода вдруге перевела подих біля того ж під'їзду. Вона повернулася сюди, попри втому. Все одно вона нині вже тут, на районі. А час — біля сьомої, ну, добре, трошки по сьомій вечора. У вчорашніх відгуглених джерелах зазначено, що це час, цілком прийнятний якраз для жанру домашнього соціологічного опитування.

Нарешті, причепивши до грудей бейджик, Соломія зосередилася, й натиснула на дзвінок.

Очікувала на довгий словесний поєдинок зі старечою підозрілістю. Та двері перед інтерв'юером з соціологічної кампанії розчинилися напрочуд швидко.