Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Вона навшпиньки повернулась у свою криївку, на матрац. Треба перечекати годину. Хай його, хоч хвилин сорок.

Соломія спокійно ставилася до гей-кохання.

Вона й справді вважала, що справи (й смаки) під ковдрою — це виключно особисте. А процент розбещень, зґвалтувань, педофілії — практично співпадає, що в так званих натуралів, що в секс-меншин.

Але тут — не це. Якщо Роман щиро кохає якогось «мальчіка»… Якщо «мальчік» дозволяє собі переслідувати, лякати Романову, про людське око, наречену…

Йдеться не про особливості. А про обман. Про грошву, чи, може, статус, який прагне злизнути Роман — шлюбом, або званням нареченого. Нєхарашо…

Другий світанок — без сну. Соломія вислизнула з котеджу, доїхала на Позняки. Заєць відчинив, ледь почувши, що ліфт зупинився на їхньому поверсі.

— Привіт-привіт. Не спиш через мене?

— А ти — через того довбаного Бонка…

Лобода спитала за Гриця. Бо не зустрів. Заєць посміхнувсь — «у мене дрихне. Ти ж нас покинула». Соломія, скидаючи сандалії, втомлено зашльопала в кухню.

— Сашо… Здуріти. Цей Роман має голубе кохання. Може, у тім усе й є? Але, слухай, все одно не вірю. Він, здається, може крутити отак голову Асі, про щось їй брехати, але ж не здатен на…

Через пару годин, після душу, кави, після того, як постояла на рідній лоджії, в роздумах, які визнала безплідними, Лобода зібралася на «Нелину роботу». Заєць кинув:

— Ну, як тепер спілкуватимешся з Романом, як дивитимешся на нього, знаючи його маленьку солодку таємницю?

Вона недбало махнула рукою. І справді — дивитись, то дрібниця. Промимрила: «Головне — розібратись з букетом». Заєць глянув здивовано: мовляв, що за нова деталь? Соломія мовчки похитала головою.

Букет. Віртуальний, звичайно ж. Тобто, пучок подій та осіб. Якщо, скажімо так, життя зібрало цей пучок без певного плану… І те, що Роман дурить Асю щодо свого кохання до неї, придумав якусь причину, аби спати в різних кімнатах — це одне. Сюди прилягає хуліганська витівка невідомого юнака з киданням цеглин. І моторошне обличчя — дружок господаря полюбляє вдягати хеллоувінівську маску, отой пластиковий жах. А таємничі кроки у будинку — це штучки жебрака-нахаби Едика, тобто, зовсім інше.

Гаразд! Але, в біса, до чого саме, до голубої квіточки чи нахабного будячка, притулити підпиляні сходинки? Осу в шухляді? Отруєння? Зникнення банки з зіллям та посуду з-під відвару?

Здається, до Едика все це не тулиться. Соломія таки взяла його на понт, він, повіривши у відеозапис, старанно пригадував-перераховував усі свої появи та дії в котеджі. Доводиться повірити в те, що гей-парочка не лише таємно цілується по ночах під Асиним будинком, ай… Готує вбивство.

Над головою пролунав розлогий дидактичний голос: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…»

Отакої. Мало не проїхала. Лобода встигла вискочити з вагона, двері мало не вдарили по плечах.

«Вірити — не вірити, це з іншого жанру. У нашому — можна лишень переконуватись. І все одно, якщо навіть веселий Роман і його юний інтимний приятель — хитрі й безжальні гравці… Все одно, у віртуальному букеті стирчить невідома троянда. Особа жіночої статі. Про яку прохопилася медсестра у клініці. Жінка, що приходила з дивним замовленням — спотворити рентген, налякати істеричну Асю».

Соломія прямувала Садовою. Біля хвіртки затрималася на коротку мить. Виходить ось як. Якщо всі «нєпонятки» навколо Асі — лінії, котрі не перетинаються між собою ніяк, то справу розв'язати не вдасться. Але… «Поки що ставлю на те, що у віртуального букета — все ж таки спільний, єдиний корінець».

День у котеджі минав мляво. Роман десь подався, не заглянувши на кухню. Ася, щоправда, з'явилась, і вигляд мала кращий, уже не піжамний. Принесла згори білизну, поклала в кошик, який стояв на пральній машині:

— Запустите? Пізніше, коли… Тобто, якщо не важко…

Не пішла. Переминалась у арці. Коли Лобода обернулася — вимовила з ніяковою усмішкою:

— Коли мені стало погано… Я знову дзвонила до дяді Толіка. А він завжди так шумить. Занадто. Ви казали, що вам можна вірити як йому? Якби був ваш номер…

Соломія, ні про що не питаючи, витягла з кишені робочого халатика апарат, натиснула на кнопки. В кишені Асиної довгої картатої спідниці заспівало «На згадку Елізі».

— Маєте. Ваш номер мені повідомив Анатолій Дмитрович, коли я приступала до роботи. Мій — занесіть у записник.

Лобода не наважилася продовжити розмову. Тим більш, що Ася, ніби злякавшись свого дивного прохання, також мовчки, залишила арку.