Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Вечірнє метро було напівпустим. А після пересадки на «Золотих воротах» і поготів. Лобода бачила навпроти, у темному склі, своє розмите віддзеркалення. І відводила очі. Бо власне обличчя час від часу ніби змінювалося, ставало іншим.

У тьмяному віддзеркаленні малювалися гострі вилиці. Запалі щоки. Високо сколоте над потилицею сиве кучеряве волосся.

Вона потерла скроні. Не в утомі справа. Навіть, не в інформації. Справа в тім, що вона чи не отруїлася надміцними випарами ненависті.

Правда-правда, це не вишуканий словесний образ! Воно й дійсно буває. Ненависть, яку випромінює людина, робить повітря у замкненому просторі неприйнятним. Навіть, якщо ця ненависть б'є не по тобі. По третій особі. Далекій, мертвій.

Спочатку все йшло, як годиться. Дослідження щодо тендерної теми, зокрема, виховання хлопця матір'ю… Вибірка реципієнтів, у яку потрапили випадкові жінки різного віку… Опитування цілком анонімне…

Наталія Іванівна легко, може, й з іронією, кивала на кожне твердження. Запитання щодо ступеня довіри сина до матері, щодо матеріальних проблем, всіляку таку лабуду, котру Соломія, напевне, непрофесійно з точки зору соціології накидала напередодні — літня пані долала легко й нецікаво.

Ага, вдалося паралельно з'ясувати дещо, так би мовити, не з оціночних міркувань — з біографії. Перший шлюб, від якого й народився син, розпався дуже давно, здається, пані Марцевич не мала про нього що згадати. Подружнє життя дорослого сина? Наталія Іванівна попросила відзначити найнегативніший варіант відповіді. Без коментарів. Чи є в сина діти? Так, її онук.

Гомосексуальні схильності хлопця, який виховувався лише матір'ю? Заперечний рух головою, тут — з коментарями, навіть з усмішкою:

— Цієї проблеми нам не випало. Знаєте, що сина, що онука — мені раненько довелося з дівок стягувати. За шкурку, отак!

Наталія Іванівна жартома склала зморшкуваті пальці дзьобиком. Жест не виглядав страшним. Може, трохи вульгарним у контексті відповіді, але ж, сидить тут одна, рухається в інвалідному візку. Аби побачити хоч силует крізь свою катаракту — світить у вічко дверей потужним променем вузького ліхтарика. Нудьгує. Ось, плямкає язиком, зрадівши візиту втомленої опитувачки.

Коли ж почалося? Коли руки старої стали справді моторошними? Не пальці дзьобиком, а отак, кулаком по кулаку. І здавалося, між цими кулаками, між ударами, чавиться не пустка, а жива істота?

Ага, ось так. Можливо, звичайно, що скажена хвиля наповнювала сухе тіло поштовхами, поступово. Але вибухнуло ось коли. При запитанні про ставлення сина одинокої матері до її подальших партнерів, якщо такі були…

— Були! Був! 1 є! Здох — але є! Бо кілок у могилу не забитий!

Стара говорила рвучко, впевнено, немов гортала сторінки книги, з якою лягала і вставала.

Цей, другий чоловік, хоч і незаконний, поставав над уявними сторінками тінню казкового монстра.

Хто зна… Може, так воно й було. Може, Дідух (бо йшлося ж про нього) спокійно, наче без злості, а з накинутої, вимушеної потреби — регулярно лишав на щоці хлопця п'ятипалий відбиток своєї руки. Може, й утекли вони з сином, подалі, саме після того, як («по трьох роках! Я три роки терпіла!») вона, повертаючись з роботи, застала свого хлопця, який тупо сидів на широкому підвіконні в під'їзді. Й сказав, що в квартиру підніметься, коли той гад здохне.

Може й справді, саме він, Дідух, понівечив їй спину.

Влаштував собі день народження. Забаву для потрібних людей. З нею не радився, просто задзвонив на роботу, сказав, що імпреза буде з виїздом, над озером. Звелів дещо докупити, порізати. На запитання, як вдягнутися, для паркетів чи пікніка, просичав: «Пристойно…» Вона на ноги взяла босоніжки на високих дерев'яних підборах, модні тоді, пасочок такий, блакитний, навколо кісточки. Заточилась у якійсь ямці в траві, коли дибала на каблуках попісяти, подалі від статечної розмови просто неба. Вивихнула кісточку. Наважилася його покликати. Підняв, еге ж. Перед тим двічі копнувши, так, аби, звичайно ж, ніхто не бачив. У хребці.

Результат травми намалювався потім. Усе було — потім. І хвороба, що погіршувалася з року в рік, з десятиліття на десятиліття, щоб ось так, зараз, майже не ходити. І син, уже дорослий, недолугий, з вічним посмикуванням обличчя, лівого ока. З пиятикою, усіма можливими слабкостями. З дружиною, що вже або накрилася від алкоголю, або доживають і вдвох, на якихось селах, бо свою квартиру продали аферистам, чи не за пляшку, підкинувши їй онука.