Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Пояснюючи все це, Ньєман ніби знову переживав метаморфозу. Після агресії та апатії тепер він поводився холоднокровно, вдумливо. Особливо йому докучала думка про те, що якби він одразу поїхав до Шюллера замість допитувати Бруха, медик був би ще живий.

— Флік не може так міркувати, — сказав Кляйнерт.

— Справді?

— Виділимо собі дві години на те, щоб усе тут обшукати й допитати працівників лабораторії. Після цього все розповімо.

Кляйнерт, здавалося, був не в кращій формі, ніж його французьке альтер еґо, але ситуація його тонізувала. Поки що ця справа довела йому тільки одне: він був усього лиш нещасний провінційний флік, не корисніший за склянку води в океані. Однак він не здавався.

Ось чому він погодився на нову схему Ньємана. До нього поверталася надія нарити щось капітальне, перш ніж скласти зброю. Нехай це й жорстоко, але смерть Шюллера давала їм шанс — іще трохи наблизитися до вбивці, зрозуміти його мотив, збагнути, чого він боявся…

— Я покличу своїх хлопців, аби очепити всю лабораторію.

— Їм точно можна довіряти?

Кляйнерт обпік Ньємана поглядом. Французький флік кивнув на знак вибачення: десяток людей не завадить, щоб перевернути ферму догори дном і допитати всіх науковців.

Поки Ньєман пильно оглядав комірчину та основну залу лабораторії, Івана, не знімаючи рукавичок, ніби на першому причасті, накинулася на комп’ютер Шюллера. На жаль, він був заблокований паролем, а в житті, на відміну від фільмів, обійти такий захід безпеки неможливо.

— А телефоном, — запитала Івана, пробуючи кілька паролів навмання, таких як дата народження жертви чи ім’я його собаки (Шюллер був неодружений і не мав дітей), — він вам що сказав?

Ньєман, стоячи по інший бік лабораторної стійки, переглядав теки з аркушами, почерканими цифрами та незрозумілими знаками.

— Нічого. Просто хотів щось мені показати.

Він підвів погляд і роззирнувся, повільно оглядаючи приміщення, немовби з більшої відстані мав помітити якусь деталь чи, навпаки, очевидний елемент, що не одразу впав у вічі.

Тепер Івана шукала папірець, якийсь аркуш, де міг би бути записаний пароль. Але комп’ютер — занадто інтимна річ, аби залишати ключ від нього на видному місці.

— Чого це могло стосуватися, на вашу думку?

Ньєман продовжував оглядати все довкола.

— Собаки. Ми залишили йому реткена. Він, мабуть, провів ретельніші аналізи і виявив щось незвичайне.

Івана подивилася з іншого кінця приміщення на комірчину, за відчиненими дверима якої досі лежав Шюллер. Її приголомшувало, що вона не присвятила ані секунди розумової діяльності співчуттю чи журбі. Вона ні разу не подумала про цього симпатичного чоловіка, який просто дізнався те, чого не мусив, у невдалий момент.

Але треба було знайти вбивцю, це було єдине нагальне завдання. Поплакати можна й пізніше, коли тіло поховають, а злочинець опиниться за ґратами.

Вона досі шукала цей клятий код. Ньєман мав рацію, науковець провів на собаці генетичні досліди. Здригнувшись, Івана взялася уявляти собі сценарій блокбастера: генетично модифіковані собаки — або тварини зі вживленим геном нацизму. Щось таке дуже темне, дуже стрьомне… і практично неможливе.

— Ми втрачаємо тут час, — сказала вона, закриваючи ноутбук Шюллера. — Ми не знаємо, чого шукати, і тому ніколи цього не знайдемо. Краще допитати Шюллерових колег із лабораторії, можливо, він із кимось поділився.

Ньєман кивнув на знак згоди, однак мовив:

— Ще раз огляньмо тут усе.

Цього разу вони влаштували справжній обшук: пересунули меблі, позазирали до шухляд, попіднімали центрифуги, оглянули найменшу шпарку, де Шюллер міг би щось сховати.

Вони топталися на місці злочину, але ні в кого не було сумнівів, що вбивця не залишив ані сліду, окрім кулі дев’ятиміліметрового калібру, яку Кляйнерт знайшов у стіні комірчини.

Попри температуру в лабораторії, вони швидко спітніли. Вони нічого не знаходили і не вірили, що знайдуть, адже такий метод пошуку належав до іншої епохи. Секрет Шюллера, певно, ховався десь у нематеріальному безмежному світі хмарного сховища.

У Кляйнерта задзвонив телефон.

За кілька секунд флік оголосив:

— Приїхали мої люди.

— Супер, — сказав Ньєман, який уже опановував себе. — Хіпани, мабуть, уже доїли. Допитаємо їх на десерт.

Кляйнерт, Івана та Ньєман поділилися з дев’ятьма новоприбулими роботою — допитати сімнадцятьох дослідників у стані шоку та ретельно обшукати корпуси. Ньєману залишили членів інституту, які говорили англійською та французькою. Решту взяли на себе Івана, Кляйнерт і ще троє його фліків. Інші прочісували лабораторії та спальні в пошуках зачіпок (звичайно, у цьому екологічному барлозі не було й натяку на камери спостереження).