Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Квартет повернувся до них, і Кляйнерт став перед Ньєманом із лукавим виразом на його впертому обличчі вчителя молодших класів.

— Мої колеги погоджуються, що я набагато краще за них знайомий зі справою.

— Ви маєте на увазі «ми»?

— Вони визнають, що буде швидше, якщо я перший допитаю підозрюваного.

— Знову не «ми»?

Кляйнерт зітхнув і дістав із кишені крихітного ключика. Два короткі оберти — і Ньєман опинився на волі.

— Ідіть за мною. — Він приязно глянув на Івану. — Обоє. Але не втручайтесь, не кажіть ні слова.

— Рот на замку, — сказала Івана, викидаючи недопалок.

У фільмах, коли з підозрюваного знімають наручники, він розтирає собі зап’ястя, але у Ньємана не було жодного бажання будь-що собі розтирати. Йому не терпілося допитати напівбомжа, який розводив монстрів у тунелі з червоної землі.

Вони поїхали двома автівками. Допит мав відбутися в лікарні. Без ордерів і адвокатів. Очевидно, Йоганну Бруху не дали нікому зателефонувати. Повне беззаконня.

Ньєману починали подобатися німецькі фліки.

— Мені нема чого сказати, — мовив негідник, сидячи на своєму ліжку.

Вони були в занадто світлій лікарняній палаті, якій бракувало меблів. Біла кімната нагадувала радше камеру в божевільні, що цілком відповідало ситуації.

Кляйнерт вигнав співробітників лікарні з коридору. Хлопці зі Штутґарта стояли на варті біля дверей. Німецький флік стояв навпроти Бруха, намертво вчепившись у перекладину в ногах ліжка.

Ньєман з Іваною залишилися поодаль. Порушуючи всі можливі правила, флікиня закурила ще одну цигарку і тепер справляла дивне враження, ніби це сигарета спалює її, а не навпаки.

Йоганн Брух помітив цю деталь і запитав щось німецькою. Тоді допоміг собі жестом: він також хотів сигарету.

Кляйнерт відповів йому лайкою, або принаймні чимось негативним.

— Hier wird Franz ö sisch gesprochen , — наказав він.

Ньєман розпізнав на слух слова, які мали означати: «Говори французькою».

— Заради двох дебілів? — сказав Брух, кидаючи на них погляд, більше схожий на плювок.

Ньєман мусив визнати, що він їх добряче вразив. Хоч і з заліпленим пластиром обличчям та перебинтованою головою, він і оком не змигнув, коли побачив чоловіка, який задав йому прочухана за дві години до того. А ще він ні разу не застогнав, посилаючись на закон, і не став благати покликати адвоката. Цей чоловік був здатний витримати ситуацію.

Може, і кретин, зате сміливий.

Незважаючи на бинти, можна було розгледіти його пику пияка, почервонілу від праці просто неба. Насуплений погляд, занехаяна борода — у цьому чоловікові вчувалася напружена злоба, гіркота, затверділа, ніби зашкарубла від бруду тканина. Це був не просто ловець зайців, а справжній злочинець.

— Коли ми прийшли до тебе, — заговорив німець, — ти зустрів нас пострілами. Чому?

— Не люблю, коли мене задрочують.

— Ти маєш, що ховати?

— Ні. Я сторож мисливських угідь. Я працюю на поважний фонд.

В акценті Бруха не було різкості, характерної для німецької вимови. Він говорив радше по-ельзаськи розвалькувато.

— А реткени?

Брух стенув плечима. Він тримав зв’язані руки поперед себе, між ніг, ніби дві заряджені рушниці.

Мисливець був не надто солідних габаритів, але під лікарняною сорочкою вгадувалася міцна статура, водночас костиста й гнучка. Лісовик, повний хитрощів, гнилі та нездорових соків.

— А шо, вже не можна собак розводити?

— Цих — ні. Ти сам добре знаєш.

— Та мені насрать. Ці пси нікому не шкодять. Нема жодних причин їх забороняти.

— Два дні тому один із цих собак напав на графиню фон Ґаєрсберґ.

Браконьєр гиготнув:

— Гаряча штучка.

Брух нахилився до Кляйнерта. Флік не зрушив ні на міліметр. Жодної ознаки страху.

— Цих собак якраз і дресирують, щоб вони захищали Ґаєрсберґів.

— Що ти маєш на увазі?

Брух знову відкинувся на спинку ліжка.

— Нічо.

— Це ти зі своїми дружками напав на маленьку ромку двадцять років тому?

Пауза. Його погляд спідлоба нагадував спусковий гачок на запобіжнику: різкий, злобний, рішучий.

— Ми за це поплатились.

Отже, їх судили за напад на маленьку єнішку. Ні, вони ж не знайшли жодних записів про цей «нещасливий випадок». Брух говорив швидше про внутрішнє покарання — Ґаєрсберґи самі залагодили справу.

— До чого тут я, врешті-решт? — зненацька вибухнув він. — Ви мене так допитуєте, ніби я в чомусь винен. — Він тицьнув пальцем у Ньємана. — Але лиходій тут він, а я — жертва! Він мене віддубасив. Він намагався мене вбити. Це він має гнити за ґратами!