Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Він ніколи цього не визнав би, але вона мала рацію на сто відсотків. Він кинувся в цей безглуздий незаконний напад, наражаючись на зайву небезпеку, через нетерплячість, через гординю.

Насправді він хотів довести собі, що досі здатен на такі подвиги, що він іще на щось годиться — на те, щоб робити свою справу.

І до того ж ним рухала ця незбагненна лють, цей суїцидальний нахил, бажання здолати власний страх перед собаками. Це ніби проколоти нарив чи перейти Рубікон. Абсурдна надія на те, що порушення власного табу зробить тебе сильнішим…

— Більше нема про що говорити. Приїхали хлопці зі Штутґарта. Вони забирають справу.

— Не може бути. Ми уповноважені…

— Ви нічого не зрозуміли. Тепер усе це стосується вбивства Макса. Громадянина Німеччини на німецькій землі. Це вже не наші справи.

— А Юрґен?

— Юрґен? — луною перепитав Кляйнерт, який саме підійшов до фургона.

Ньєману здалося, що на його губах блукає напіврозлючена, напівсадистська посмішка. А може, це було лише в його голові.

— Ним займусь я.

— Не клейте дурня, Кляйнерте. Ви добре знаєте, що його вбили на території Франції.

— Поговорите про це зі своїм прокурором. Він передає нам розслідування. Можливо, він, як і ми, втомився від ваших дурощів.

Ньєман одним стрибком опинився на землі. Кілька секунд похитався, але потім зір сфокусувався.

— Та що це за маячня, врешті-решт? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись. Івана і Кляйнерт стояли поруч. — Жертви є? Немає. Збитки? Теж немає. Ми збиралися годинами тримати облогу, і це навіть не знаючи, чи цей наш тип має що нам розповісти.

Німецький флік утомлено махнув рукою — він більше не мав сил на ці розмови.

— Забийте, Ньємане. Повертайтеся додому, і ми тут спробуємо заплющити очі на вашу неприйнятну поведінку.

Ньєман розпачливо глянув на Івану, та опустила очі.

— Ми вам потрібні, — не здавався він. — Ми від початку в одному човні.

— Так і є, Ньємане, і прокурор нашої землі теж так вважає.

Кляйнерт обійняв Івану за плечі та сказав твердим голосом:

— Ось чому французькі та німецькі власті вирішили залишити капітана Боґданович як консультантку.

Ньємана приголомшила фамільярність цього жесту.

— Що?

— Ньємане, — мовила Івана, — це єдиний вихід. Ви зайшли надто далеко.

Він хотів би сказати щось, але це «щось» застрягло йому в горлі.

Тоді його накрили спогади. Як він наважився пірнути в ляду, щоб урятувати Івану. Як він вибухнув від злості, коли побачив, як той покидьок її скинув. Як йому здалося, що завдяки цій жорстокості великий Ньєман повернувся. Сильний, дієвий, небезпечніший за зло, на яке полює.

Але він помилявся. Так, його лють повернулася, але наче відгомін давньої хвороби. Усе інше залишилося в далекому минулому, такому ж недоступному, як роки до Ґернона. Перед ним стояв нездоланний бар’єр у вигляді шраму від грудини до паху.

Почувся гавкіт: це саджали до фургонів реткенів. Вони покірно скавчали, з опущеними мордами, з подразненими від газу очима. Невідомо чому ця сцена нагадала Ньєманові епітафію, вирізьблену в мармурі на честь Юрґена.

— Ти знаєш цей вірш? — запитав він Івану. — «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

— Ні, — твердо відповіла вона — її завжди дратувало нагадування, хай і непряме, про брак її культури.

— Це останні рядки з поеми Альфреда де Віньї «Смерть вовка».

Ньєман поглянув на Кляйнерта — це він утрутився в їхню розмову.

— Ви знаєте Альфреда де Віньї?

— Я обожнюю французьку культуру. Особливо поезію.

— А наче й не скажеш. Від чийого імені написані ці рядки? Хто говорить «як я»?

— Вовк. Поет читає ці думки в погляді тварини тієї миті, коли її вбивають мисливці.

— «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри…» — тихо повторив Ньєман.

— Де ви це прочитали? — запитала Івана.

— На могилі Юрґена.

Раптом між ними трьома запала мовчанка. Долиною ширилася ніч, ніби розлите чорнило. У міру того, як фургони від’їздили і їхні фари віддалялися, смуга сосен, темна й непроникна, здавалася дедалі глибшою.

Вовком із поеми був Юрґен. Ще не досягнувши тридцятип’ятирічного віку, він мусив прийняти смерть, як і Макс. Навіщо? Через прокляття? Можливо, вбивця був лише засобом його втілення?

У кишені завібрував телефон. Ньєман спробував дістати його, але заважали наручники.

— Бляха, та зніміть із мене ці довбані залізяки!