Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Ви зібрали весь цей народ заради якогось там собаківника?

Замість відповіді Кляйнерт простягнув Ньєманові бронежилет.

— Нізащо, — відказав той. — Це приносить нещастя.

Інколи Ньєману здавалося, що він належить до іншої епохи, іншого світу. Золотого віку міцних горішків, які йшли в бій із цигаркою в зубах і зарядженим на повну револьвером.

Німецький флік не зрушив із місця, так само тримаючи кевларовий жилет. Зрештою Ньєман скинув пальто й натягнув броник. За кілька рухів він був споряджений, як і його колеги.

Івана всміхнулася — вона знала свого Ньємана і не сумнівалася, що в глибині душі йому подобається ця напружена, ніби жила, атмосфера і запах пороху, який плинув у вечірньому повітрі. Він був людиною дії, а нагоди діяти йому не траплялося від часів Ґернону.

— Чувак зустрів нас пострілами, — попередила вона. — Фабіан слушно покликав штурмбригади.

— Фабіан?

— Забийте.

Вираз Ньєманового обличчя змінився — він помітив великих бойових собак із кінологічної бригади.

— Вони потрібні, щоб знайти реткенів, — пояснила вона.

Але флік уже не міг їй відповісти — його щелепи міцно стиснулись, очі оскліли.

— Ньємане, послухайте.

Жодної реакції. Флік тримав руку на пістолеті, наче будь-якої миті готовий пристрелити німецьких вівчарок, які досить спокійно трималися біля своїх господарів.

Івана схопила його за петельки й заволала:

— Ньємане!

Нарешті в глибині його зіниць загорівся вогник. Зв’язок відновлено.

— Зараз ви тихенько сядете поруч із нами. Ми чекаємо на підкріплення.

— Яке підкріплення?

— Зі Штутґарта, — втрутився Кляйнерт. — А ще нам треба зелене світло від прокурора.

— Ми все ще говоримо про браконьєра, який забарикадувався у своїй халупі?

— Ньємане, — відповіла Івана, — припиніть клеїти дурня. Якщо цей хлопець належить до Чорних мисливців, то може дістати вогнемет чи жбурнути в нас гранату. Краще діяти обачно.

Він коротко кивнув на знак згоди. Схоже, він міркував. Івана нічого не знала про майбутній штурм і облогу. Чи не краще почекати до ночі? Чи мають штурмбригади план нападу? На її думку, нічна атака — це було б дивовижно. Завдяки їхнім гвинтівкам, обладнаним прицілом і лазером, ніч засяяла б гарними гранатовими крапочками.

Ніби щоб іще більше підігріти її очікування, німецький флік пустився в технічні роз’яснення під супровід хрипіння рацій:

— Ми ще не встигли обрати найкращий спосіб злому, — говорив він, — гідравлічним тараном чи вибухівкою…

— А чому не ракетою?

— Цей чувак — псих. Ми не йтимемо навіть на найменший ризик. Коли прибуде підкріплення і влада дасть дозвіл, сюди вертольотом висадять більше бригад і ми нападемо…

Ньєман невідступно спостерігав за поліцейським із першокласним гранатометом у руках. Здавалося, ніби детектив збирався втнути якийсь злий жарт.

— У кожному разі, — вів далі Кляйнерт, нічого не помічаючи, — це буде вибуховий снаряд, пущений водночас із неба і з землі.

— Треба йти зараз. Не можна гаяти часу.

— Ви перебуваєте в моїй країні під моєю юрисдикцією. Як француз, ви не…

Ньєман підскочив до хлопця з гранатометом. Вирвавши зброю в нього з рук, він і собі мовив:

— У мене є краща ідея: постукаємося в двері.

— Ньємане, я не дам вам утнути якусь дурницю. На використання сльозогінних гранат потрібен дозвіл, виданий…

Флік різким рухом зарядив пушку.

— «Вибуховий снаряд» — це я!

Тоді він побіг уперед — гротескна картинка самотнього камікадзе на зелених пасовиськах.

Івана кинулася за ним, буркнувши:

— Ньємане, ви вже не в тому віці. — Тоді з клубком у горлі, тримаючи пістолет обома руками, додала: — Запізно для вас, зарано для мене…

Дуже швидко вони опинилися на відкритій місцевості. Івана підтюпцем бігла за Ньєманом, почуваючись десь у такій самій безпеці, як мішень у тирі.

Червоногаряча хата в глибині долини досі, здавалося, палала у вечірніх сутінках. Поки що звідти не стріляли. Двоє фліків спускалися схилом, розсікаючи трави. До мети залишалося триста метрів. Івана вже не відчувала кінцівок від збудження, що охопило її всю. Разом з тим вона не припиняла думати, що коли Брух — досвідчений мисливець…

Двісті метрів.

Досі жодного пострілу. Із кожним кроком її відчуття змінювалися. Ствол «Зіґ Зауера» в руці, гучний білий шум, що передує бою… Небезпека, якої їй завжди бракувало в роботі і яку вона пізнала лише по той бік фронту.

Сто метрів.