Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Половина свічок у нефі згасли, і тепер дерев’яні стіни здавалися мокрими, ніби от-от загниють.

Ньєман попрямував до того місця, де молилася графиня. Нічого особливого, окрім кількох свічників, із яких на підставку стікав віск. Він підійшов іще ближче і помітив білу мармурову табличку, пригвинчену до стінних дощок.

Флік розблокував телефон і ввімкнув ліхтарик. На прямокутнику було ім’я Юрґена та дати його народження і смерті. Він задумався, чи можна якось дістатися до самої могили, а тоді помітив, що під іменем загиблого вигравіювана епітафія.

Він нахилився ще ближче й освітив різьблення:

Цитата була французькою мовою. Флік сфотографував її й перечитав. Ці слова щось неясно йому нагадували. Якусь відому поему, але яку, він пригадати не міг.

Він ще трохи поміркував над останнім рядком: «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я». Хто такий цей «я»? Від чийого імені звертався автор?

Телефон у руці завібрував, так що Ньєман ледь його не впустив.

Він глянув на екран: Івана.

— Що? — скрикнув він, подумавши спершу, ніби не розчув її. — Зараз буду.

У глибині долини стояла на палях ферма з багряної цегли. Вона, здавалося, затримувала останні промені сонця й жевріла на своєму помості, ніби забутий на газоні гриль. То це і є фортеця, яку треба брати приступом?

Івана в касці й тісному бронежилеті ховалася за одним із броньованих фургонів штурмбригад, почуваючись приблизно так само затишно, як горішок у зубах лускунчика. Кляйнерт поруч із нею прийняв позицію SUL, притиснувши пістолет до торса й опустивши дуло донизу, і, схоже, був готовий до всього. Дуже сексі.

Поки Ньєман їздив розмовляти з графинею, Івана зробила вирішальне відкриття: знайшла ім’я та адресу славнозвісного собаківника, що розводив реткенів. Один аптекар із Кандерна, містечка на південь від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, повідомив, що якийсь чоловік щомісяця закупляв у нього ліки з цинковими добавками. Чувак використовував рецепти від досить відомого ветеринара з іншого селища неподалік, Ґрафенгаузена. Проблема полягала в тому, що ветеринар ніколи не виписував цих документів.

Івана одразу ж розвідала все про покупця: Йоганн Брух, 43 роки, досвідчений мисливець, кілька разів арештований і засуджений за жорстоку поведінку, браконьєрство, полювання з сітями і в заборонений час. Його навіть двічі підозрювали у вбивстві, але щоразу виправдовували. Та все одно сумарно він провів за ґратами десять років.

Згідно з офіційними даними, тепер чоловік розводив собак мисливських порід на ізольованій фермі неподалік від природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ».

Але не реткенів.

Ключовий факт полягав в іншому: Брух уже шість років працював на фонд «Шварцес Блут». Він значився у списку рецидивістів, яких наймав та захищав старий Франц.

Кляйнерт завівся з півоберта, за рекордний час зібравши людей: члени штурмбригад, «шпеціаляйнзацкомандос», підрозділи втручання регіональної німецької поліції прибули до природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ» навіть раніше за Кляйнерта й Івану з їхньою власною командою.

Зі свого боку слов’янка намагалася попередити Ньємана — але той не відповідав. Вона почувалася розгубленою. На її думку, ця операція була недоречною. Урешті-решт, ішлося всього лише про арешт колишнього браконьєра-собаківника. Але Кляйнерт міркував інакше і виявився правим: Брух зустрів їх пострілами з рушниці.

Тепер загальна картина відгонила фортом Шаброль [40] Іронічна назва будинку в Парижі, на вулиці Шаброль, де 1899 року Жюль Ґерен, французький журналіст і антисемітський активіст, разом із дванадцятьма товаришами чинив спротив властям упродовж тридцяти восьми днів. . Загони зайняли позиції по всій широкій долині, високі трави колихав вечірній вітер, наче ніжно розчісуючи їх. Усе навколо ніби тремтіло в сутінках, але це, мабуть, Івані все здавалося наелектризованим.

Ззаду долинули кроки. Нарешті приїхав Ньєман. Стрижка «їжачком», маленькі окуляри, чорне пальто і зросту на голову більше, ніж у всіх. Попри вік, попри втомлене обличчя, він теж іще був нівроку — для тих, хто любить військових.

— Якого хріна тут відбувається? — запитав він, навіть не перевівши подих.

Кляйнерт узяв на себе обов’язок роз’яснити йому ситуацію. Ньєман, набурмосений, кидав орлині погляди в усі кінці долини. Можливо, він уже встиг помітити кулеметників, що ховалися в кущах, чи снайперів із гвинтівками «Ультіма Раціо», які засіли на деревах.