Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Діставшись узлісся, Ньєман пішов стежкою, що губилася в соснах. Звідусіль одразу запахло корою та листям, ніби тут щойно рубали величезні дерева. Він уявляв, як під мохами й папороттю, під частинками тирси, яка вкривала кущі, течуть рослинні соки. Коли він зводив очі догори, то помічав крізь гілля небо, непроникне, замкнене, яке консервувало ці запахи, ніби величезний сіро-зелений купол.

В атмосфері висіла якась роса, і Ньєман почувався змоклим, але зсередини, наче він став пористим у цьому світі води й пахощів. Він змерз. Підняв комірець, засунув руки в кишені й почав занепокоєно роззиратися по боках. Чорні кущі перетворювалися на мармурові брили, чагарники наїжачилися, ніби гранітні піки. Він затрусився ще сильніше. Але не від холоду, а він страху.

Нарешті він зрозумів: саме на цій доріжці на нього напав реткен. Його раптом огорнула, стиснула, вростаючи в шкіру, жахлива оболонка з короткої шерсті, закривавленої плоті, теплого дихання. Ніби той реткен був тут, іще більш усюдисущий і пронизливий, ніж прозора мряка.

Цей та всі інші собаки були в ньому самому, готові зжерти його мозок, вирвати його нутрощі. Він пришвидшив крок, живіт скрутило від страху. Реґлісс його наздоганяв.

Його врятувала капличка. Це була не кам’яна будівля, а ставкірка, дерев’яна церковка, яких багато в Норвегії та на узбережжі Балтійського моря.

Споруда, здавалося, була збудована з дощечок із дитячого конструктору «Капла» і ніби складалася з кількох накладених одна на одну капличок, що звужувалися догори, завершуючись дзвіницею у формі гостро заточеного олівця.

Ньєман чув про ці каплички, він завжди хотів влаштувати собі тур такими церквами. Краще пізно, ніж ніколи: тепер одна з них була перед його очима. Віддихуючись і відчуваючи, як до нього повертається ясність мислення, він обережно наблизився. У вузеньких, ніби шпарки в паркеті, вікнах мерехтіли свічки.

Двері були відчинені. Ньєман штовхнув їх, очікуючи на страхітливий скрегіт. Однак петлі були змащені й повернулися нечутно. Коли він зайшов, запах сосни заполонив його ніздрі й ударив у голову. Підлога, стеля, стіни — все було зроблено зі світлих і чистих, ніби щойно випиляних, дощок.

Ще кілька кроків.

Приміщення було заставлене дерев’яними лавками, що нагадували просту й сувору віру лютеран. У душі навколішки, але серцями горді… У глибині церкви, зліва від вівтаря розміщувалася галерея з кількома десятками свічок, чиї вогники надавали всьому навколо медового відтінку. Ньєман відчував цю м’яку суперечливість, цю таємну незгоду між деревом і полум’ям. Достатньо однієї перекинутої свічки — і вся споруда перетвориться на попіл…

Лаура стояла на колінах праворуч від вівтаря. Зі спини здавалося, ніби вона схилилася над якимось невидимим стрімким джерельцем. Вона, без сумніву, молилася, застигла, ніби тварина, яку заскочили в найпотаємнішу мить.

Хоч як флік не старався, а все ж підлога скрипнула під його ногами, розбивши чари моменту. Лаура обернулася. Неможливо було розгледіти вираз її обличчя. Подив, агресія, пригніченість — невідомо.

Але це точно було не задоволення.

Вона підвелася і вийшла з тіні. Її висока постать знову нагадала Ньєману дику тварину. Можливо, лань чи якийсь інший вид оленевих із гнучким тілом і золотистою шубкою. Із тих жертв, що їх Лаура холоднокровно вбивала зі свого вінчестера 270-го калібру кулями, власноруч відлитими в майстерні.

Вона покрокувала центральним проходом. У цій золотистій капличці її очі блищали, мов дві краплі розтопленого воску. Вона прийшла сюди побути наодинці зі своїми думками, але французький флік, незграбний, мов у скафандрі, знову переривав цю священну мить.

— Шукати вбивць — це ще не все, — сказала вона різким, мов чиркання сірника, голосом. — Треба також поважати мертвих.

Ньєман прийшов не для того, щоб знову перепрошувати.

— Повага починається зі щирості, Лауро. Досить нам брехати. Інакше станете нашою підозрюваною номер один.

Її вологі очі, здавалося, миттю висохли, ніби до церкви залетів різкий порив вітру.

— Думайте, що говорите.

— Навіщо було розповідати мені ці дурниці про пірш?

Лаура ковзнула між лавок по лівий бік. Ньєману не залишалося нічого, окрім як піти за нею. Біля підсвічника графиня обернулася: довкола її темної шовковистої гриви купчилися намальовані на стіні янголи.

— Не розумію.

Ньєман ступив крок уперед. Запах Лауриних парфумів полонив його, ніби закляття.