Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Перемовини на парковці були напружені, але штутґартські фліки погодилися не доповідати про жалюгідну сцену в лікарні. Натомість Ньєман мав перетнути кордон уже цього вечора. Обговоренню не підлягає.

Коли хлопці з карного розшуку повернулися до центрального відділку, Івана пішла ва-банк: вона тихцем попросила Кляйнерта, щоб Ньєман поїхав із ними до Шюллера. «Це по дорозі», — аргументувала вона, та й потім, саме йому зателефонував науковець.

Кляйнерт піддався і тут. Для Івани це була подвійна перемога. По-перше, вона хотіла, щоб «її» Ньєман поїхав на позитивній ноті — вона сподівалася на якусь інфу, якесь відкриття, аби тільки розслідування зрушило з мертвої точки. По-друге, це доводило, що одружений флік і справді на неї запав. Що він був не мертвою дровинякою, а зеленою гілкою, пружною, гнучкою…

Знову сосни, фари, асфальт. Урешті-решт, Івана почувалася добре. Так, вона боялася, але десь так, як дитина боїться казки про відьму. У цій машині, поруч із високочолим німцем і Ньєманом на задньому сидінні, закутаним у пальто, ніби в саван, вона була в безпеці. Вона була з двома своїми чоловіками, і вона була щаслива.

Показався мур лабораторії, промені фар вихопили плющ, який по ньому вився. Понад стіною горіло кілька вікон. Дверцята машини моторошно грюкнули. Самітна ніч зустріла їх дивним хлюпотінням і вологою імлою. Немає нічого більш стрьомного за село…

Вони пройшли крізь браму і попрямували на світло. Крізь вікна побачили довгий стіл, за яким метушилася компанія, ніби не з нашого часу.

Одна жінка помітила їх і відразу встала, щоб їм відчинити. Вона вийшла на поріг із потьмянілого від лишайників каменю — була вже не в халаті, а в полотняній куртці й штанах, що мали вигляд, ніби це якась інша уніформа. Щось середнє між робою садівника та джинсовим костюмом.

— Ви до Філіппа? — вигукнула вона, витираючи рота серветкою. — Він залишився працювати в лабораторії, в іншій будівлі. Скажіть йому, нехай іде, усе вистигне! І приєднуйтеся до нас!

Занадто люб’язно. Слідуючи її вказівкам, фліки зайшли до сусідньої хати і знайшли металеві двері, що вели до підвалу. Чи можна було заходити туди в нестерильному одязі? Ньєман повернув ручку. Якби щодо цього існували спеціальні правила, їх уже попередили б.

Вони спустилися вервечкою. Інтер’єр не мав нічого спільного з шерехатим камінням і нерівною клінкерною плиткою першого поверху. Тут усе було гладеньке, хромоване, знезаражене.

— Шюллере? — гукнув Кляйнерт, дійшовши до кінця сходів.

Перед ними відкривалося кілька приміщень. За скляною перегородкою горіло світло, але крізь непрозору шибку не видно було, що там відбувається.

— Шюллере? — повторив німець, кладучи долоню на ручку дверей.

Ньєман перезирнувся з Іваною. Вони не змовляючись дістали пістолети. Тоді штовхнули Кляйнерта і зайшли до лабораторії зі зброєю наготові. Блискучі столи, начищені хромовані поверхні — усе тут просто сяяло. Всюди купчилися колби й центрифуги, а температура повітря не перевищувала, мабуть, градусів десяти.

— Шюллере? — крикнув Ньєман.

Він гукав для проформи: усі вже зрозуміли, що лікар лежав десь тут, такий самий холодний, як і його заморожені пробірки.

Фліки вже розходилися приміщенням, нахиляючись, щоб оглянути всі закутки, зазирнути під столи, і водночас уже натягували гумові рукавички. Івана знайшла ще одні сталеві двері праворуч і повернула ручку.

Шюллер лежав на спині, розкинувши руки, поміж розбитих пробірок та розкиданих зразків, біля підсвічених ззаду етажерок. Куля пройшла крізь його шию і, очевидно, влучила кудись, де тепер висіли розбиті полички. Довга вертикальна цівка крові показувала траєкторію падіння бідолахи.

Шюллер, любитель шнапсу, фахівець-собаколюб, рудобородий добродій, дорого заплатив за своє вечірнє відкриття, те саме, про яке він хотів їм розповісти.

Фліки стали навколішки довкола трупа. Івана впізнала пластиковий пакет на нижній поличці неподалік. Мов за похмурою іронією, це був мішок, у якому науковець зберігав реткена свіженьким.

Тут не було чого казати, не було чого робити, залишалося просто констатувати, що вони прибули запізно. Кляйнерт звівся на ноги і дістав телефон, щоб покликати підкріплення, але Ньєман теж устав і схопив мобільний рукою в рукавичці.

Очевидно, у нього був інший план.

Перш ніж когось попередити, він хотів замкнути всі виходи з ферми-комуни. Ретельно обшукати всю територію. Допитати кожного дослідника. На запитання, чи належить злочинець до колег Шюллера, Ньєман не мав жодної відповіді, але був переконаний, що медик знав свого вбивцю: поки інші вечеряли, він впустив його до лабораторії та розповів про своє відкриття. У відповідь гість пристрелив його і втік.