Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Блискучі вікна. Металеві меблі. Срібляста тиша. Ньєман просувався в темноті. Підвішений камін також мовчав, демонструючи чорну пащу — видовище десь таке саме веселе, як розрита могила.

Ньєман збирався піднятися на другий поверх, коли в пітьмі загорілась рожевувата крапочка. Цигарка. Він мало не чув, як потріскує папір. Графиня сиділа на своєму вінтажному дивані у тихому закутку в стилі тридцятих.

Ньєман накинувся на неї без жодних преамбул:

— Коли ви розраховували мені розповісти?

Лаура мовчала. Судячи з того, що він міг розгледіти, на ній були джинси й пухкий светр відтінків ночі. Вона абсолютно розслаблено поклала руку на спинку дивана.

— Ви з Юрґеном не були братом і сестрою.

— І що це змінює? — прошепотіла вона, видихаючи цівку диму. — Я ж казала вам, ми були як двійнята і…

— Досить цих дурниць! — вибухнув Ньєман. — Срань господня, хтось із вас — прийомна дитина!

Лаура кинула на нього пильний погляд. Здавалося, що в її вологих, на межі сліз, очах відображалися тіні, наче у двох крапельках темного чорнила.

— Матері не вдавалося зачати дитину, — пояснила вона спокійним голосом. — Батько вирішив потай узяти прийомну. Він не збирався залишати нашу частку імперії кузенам.

— Це був Юрґен?

Лаура підпалила ще одну цигарку від попередньої. Тільки тоді Ньєман помітив, що вона тремтить. Образ фатальної жінки був лише позою.

— А ви? — різко запитав він.

— Я?

Вона підвелася та прослизнула між ним і диваном, щоби підійти до вікна. Округлі стегна, важкі груди, пишні форми — це було не про неї. Лаурі був чужий такий тип чуттєвості. Тонка, ніби гарпун, вона виділялася на тлі великого вікна, ніби індонезійська маріонетка.

— Я народилася пізніше. Щойно всиновили хлопчика, мати завагітніла. Так завжди буває.

Запах тютюну нагадав Ньєманові Івану. Йому б хотілося, щоб вона була поруч. Аби захищати його самого перед цією істотою, що паралізувала його.

— Юрґен знав, що він прийомний?

— У жодному разі.

— Де його взяли?

Лаура повернулася до нього спиною й задивилася на парк, освітлений невидимими ліхтарями. Зі свого місця Ньєман радше уявляв, ніж бачив цей розмитий краєвид, що колихався, ніби під водою.

— У Східній Німеччині, здається. Батьки розповіли мені правду, коли я була підлітком. Не вдаючись у подробиці. Та й потім, мене це не цікавило. Для мене Юрґен був братом. Моїм близнюком. Справа не в крові чи ДНК.

Ньєман підійшов до Лаури.

— Чому ви нічого не розповіли?

Лаура круто повернулася. Її грива хльоснула по шибці, видавши кристалічний передзвін, так ніби в її кучерях було повно скла.

— Після смерті батька нам довелося боротися за те, щоб утвердити легітимність нашої влади в групі компаній, зважаючи на наш вік і недосвідченість. Якби випливла ця історія з усиновленням, наше становище знову опинилося б під питанням. Зараз я сама очолюю VG, і що, мені тепер розбалакати всі подробиці? Нізащо.

Вона пройшла кілька кроків темною кімнатою, переходячи від одного вікна до другого. Русалка у своєму акваріумі.

— До того ж, — заговорила графиня зненацька інакшим тоном, — я не бачу тут зв’язку з убивствами.

— А Макс?

— Що Макс?

— Його теж усиновили?

— Та… ні. Чого ви дошукуєтесь?

— Ми це перевіримо, — сказав Ньєман тоном фліка, який збирається опечатувати приміщення. — Якщо він теж не Ґаєрсберґ, матимемо мотив.

Лаура щиро здивувалася, а за мить розлютилася. До її погляду повернулася природна твердість. Чорнило стало лаком.

— Кров, — повів далі Ньєман. — Хтось міг захотіти очистити кров Ґаєрсберґів, переконатися, що спадкоємець групи в кожному поколінні і справді Ґаєрсберґ…

— У кожному поколінні? Та про що ви взагалі?

— Про нащадків, які зникали впродовж усього двадцятого століття…

Лаура підійшла до Ньємана і схрестила руки на грудях, прибираючи тієї самої пози, як раніше перед сімейними портретами. Вона нагадувала карикатуру на саму себе.

— І ви думаєте, що їх також усиновили? — запитала вона саркастичним тоном. — Ось до чого привело вас розслідування? Із такими фліками злочинці можуть спати спокійно.

Її сарказм звучав фальшиво. Вона глузувала з Ньємана, але її голос видавав якийсь острах, занепокоєння. Можливо, цей француз-недоумок усе-таки докопається до таємниці Ґаєрсберґів…

— Від самого приїзду, — не вгавала вона, — ви не знайшли жодного конкретного факту. Ви вирішили заглибитися в місцеві чутки та легенди, усі ці вірування, що засліплюють наш народ упродовж століть. Ви не детектив, ви турист!