Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Попри білявий колір волосся, єніші починали неабияк змахувати на ромів. До Ньємана поверталася його впевненість у собі.

Хлопець попрямував до того гурту, Івана з Кляйнертом — за ним. Троє чоловіків, що сиділи, були майже такими ж яскравими, як і карти, що купчилися на розкладному столику. П’ятдесят із гаком років, шкіра як в англійців, попечених сонцем, на головах — невеличкі капелюшки, схожі на федори, які зсілися від прання.

Ньєман інстинктивно звернувся до чоловіка з найбільш авторитетним виглядом:

— Йозеф Вадош?

Чоловік із багряним обличчям підвів погляд.

— Ви французькі фліки?

Ще одна спільна риса з циганами: живучи на маргінесах, поза межами світу осілих людей, вони, однак, були в курсі всього.

Ньєман представив себе та своїх колег і пояснив причину приїзду:

— Перепрошую, але ми хотіли б повернутися до лиха, яке сталося з твоєю сім’єю двадцять років тому. Це стосовно нещасного випадку з собакою…

— Нещасного випадку? — перепитав Вадош.

Він реготнув і підвівся, ударившись головою об навіс. Ньєман одним поглядом оцінив свого співрозмовника: щонайменше центнер ваги, кремезний, мов діжка, тулуб, руки товщиною зі стегна — справжній цирковий силач у чистісінькому тільнику. Його волосся кольору гравію було підстрижене під «їжачок», а тлусте обличчя здавалося обпеченим, ніби цегла.

— Ті паскуди нацькували на мою дочку своїх псин…

Ньєман задоволено констатував, що лють Йозефа не згасла ані на крихту. Зараз він легко розкриє перед ними всі карти, радіючи можливості поділитися своєю ненавистю.

— Ходімо до мене, — сказав кочівник. — Ви тут усіх кумарите своїми гидкими пиками.

Усередині фургон скидався на корабельну каюту. З того його краю, де розміщувалася «вітальня», у всіх трьох стінах були вікна і стояв лакований дерев’яний столик та білий диванчик у формі підкови. Усе це мало бездоганний вигляд і, мабуть, дорого коштувало, але дивуватися не випадало: якщо єніші були схожі на ромів, значить, вони вкладали всі свої бабки в такі зовнішні ознаки багатства.

Про циган нагадували й інші деталі: акордеон, вишита завіса з зображенням якогось казкового східного міста, безліч дешевих дрібничок, виставлених на поличках… Деякі речі добряче відгонили забобонами: наприклад, від вигляду набору чорнуватих статуеток по спині повзли мурашки.

Вони сяк-так розсілися за столом, через що в фургоні стало ще тісніше, а тоді Йозеф покликав дружину й заговорив із нею якоюсь невідомою мовою. Пані Вадош, здавалося, зринула прямо з легенд минулих часів, така собі ворожка або чаклунка з великої дороги. Виснажене обличчя, підкопчений відтінок шкіри, глибокі зморшки, довгі шовковисті коси, ніби у вождя сіу.

Дружина принесла пиво. Ньєман надпив ковточок і натиснув на кнопку «пуск»:

— Йозефе, розкажи нам усе.

Єніш і собі випив, сьорбаючи напій крізь зуби.

— Це було в 2000 році. Ми, скоріше, з французів, але ельзасці так нас задовбують, шо інколи доводиться перетинати кордон. Ми опинилися в затишному закутку лісу неподалік від Фрайбурґа. Але це було в Ґаєрсберґів.

— Як ви могли там вижити? — заперечив Ньєман. — Адже на їхній території немає ніякої інфраструктури.

Йозеф усміхнувся — радше вдавано, ніж природно.

— Так усі думають, але це неправда. Там повсюди мисливські павільйони, обладнані водогоном і електрикою. Ці покидьки захищають свої ліси, це да, але з невеличкою допомогою «цивілізації».

— Ви під’єдналися до одного з цих павільйонів?

— Це було недалеко від дороги, — кивнув голова сім’ї. — Там було повно місця, вода, електрика і жодного діставучого гаджо [36] Тут: нециган ( ром .). . Принаймні ми так думали…

— До вас нагрянули люди Ґаєрсберґів?

— Спочатку ми мали справу з лісниками, вони попередили нас, шо ми на приватній території, шо ми мусимо валить і все таке. Ми не пішли. У Європі до того, як тебе виселять фліки, може пройти кілька місяців.

— Але Ґаєрсберґи прислали до вас свій каральний загін.

Ще один ковток пива. І знову це різке сьорбання.

— Вони напали на світанку. Були в плащах кольору хакі й у чорних куртках. Патруль, прямо як із жахастика про зомбі-нацистів.

— Вони були пішки?

— На мотоциклах.

— Якого типу?

— Не знаю. Ми були не в настрої обговорювати байки.

— Якого кольору?

— Здається, чорні. Пам’ятаю тільки, шо це були військові штучки, потужні, страшні. Ніби повернулося до життя таке паскудство, яке навіть ми вважали зниклим.