Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Ньєман був не в найкращому стані. Охоплений похмурим настроєм, він постійно помічав уздовж дороги хрести, Христа, розп’яття… Священні силуети на вершинах пагорбів, розіп’яті Ісуси, прибиті до дверей.

Усі ці два дні, відколи вони перетнули кордон, Ньєман відчував якусь глуху внутрішню тривогу, справжні хвилі низьких частот, що безперервно скручували йому нутрощі. Це стосувалося не розслідування, не Ґаєрсберґів, а його дитинства. Його виростили в ненависті до Німеччини. Цю відразу до фріців, «бошів», німаків йому прищепила бабуся-ельзаска, та й у половині фільмів, які він тоді дивився, був лиходій у німецькій формі, з галунами на комірі, котрий розмовляв французькою зі свинцевим акцентом. Як не дивно, його бабуся ненавиділа не нацистську Німеччину з її Голокостом та мільйонами жертв, а країну крадіїв земель, тих, що присвоїли собі Ельзас, аби нав’язати його жителям свою ганебну культуру.

Це виховання назавжди лишило в ньому свій слід. Пізніше був Фассбіндер, Берлін Девіда Бові, падіння Стіни, електронщина, але нічого не змінювалося: глибоко в душі Ньєман усе одно вважав Німеччину країною покидьків із сильним акцентом і високими галунами… А ще — чужою й ворожою землею.

Ньєман прогнав із голови ці думки: Кляйнерт, який сидів поруч, читав уголос біографію Йозефа Вадоша. Далеко не янгол. Його сто разів арештовували за переховування награбованого, крадіжки зі зломом, шахрайство, завдання тяжких тілесних ушкоджень, сутенерство… Йозеф був ромом, яких Ньєман бачив сотні: між двома строками встигав хіба дихнути, як плавець між двома гребками.

— Зараз він володіє ліцензією на торгівлю фруктами й овочами, але мої оффенбурзькі колеги повідомляють, що його груші й кавуни прикривають якісь жалюгідні контрабандні оборудки: бензин, цигарки…

Одна думка не давала Ньєманові спокою ще відучора: у Вадоша був вагомий мотив кокнути Юрґена і кожного члена сім’ї VG, а саме напад на його донечку. Але ці вбивства не відповідали стилю ромів. До того ж, якщо припустити, що вбивця дресирував реткенів, це не міг бути Йозеф. Циган не взявся б розводити псів, які загризли його рідну дочку, хіба що він повний збоченець.

— Майже на місці, — попередила Івана, яка стежила за їхнім маршрутом по GPS із заднього сидіння.

Показався асфальтований майданчик, на якому колом було припарковано з десяток фургонів, ніби вози у вестерні перед нападом шеєнів.

Ньєман одразу зрозумів, що тут щось не так. Парковка була бездоганна, автівки на ній — блискучі, а фургони розміру XXL — геть новенькі. Нічого спільного зі звичним безладом ромів, яким дихалось вільно лише в оточенні старих шин, запчастин та ледь вистиглих барбекю.

Ньєман заїхав на парковку й помітив мешканців табору: всі біляві.

— Це не роми.

— Перепрошую?

— Я кажу: це не цигани. Це єніші.

— Он як?

Кляйнерт відповів так, ніби йому раптом розповіли, що конюшина і люцерна — це дві різні рослини. А проте це все змінювало. Ньєман мав чималий досвід роботи з кочівниками — навіть трохи розмовляв їхньою мовою — і розраховував на це знання, щоб розтопити лід. Але єніші…

Він майже нічого про них не знав. Народ кошикарів невідомого походження, який розселився по Швейцарії, Ельзасу, Німеччині. Бабуся говорила про них як про білих привидів. За її словами, вони селилися в очереті на болотах і плели кошики, якими можна полонити душу…

Дивлячись на цих обгорілих на сонці здорованів у шортах і футболках, що ніжилися в шезлонгах, Ньєман зрозумів, що може залишити при собі свої три слова ромською і спільницький, хуліганський тон.

— Ви мовчите, — сказав він, виходячи з машини, — говорю я.

Крокуючи до фургонів, він усе-таки помітив знайомі деталі: асфальтом бігли шланги й кабелі, якими сюди, очевидно, звідкись потрапляла вода й електрика, жінки займалися пральними машинками останніх моделей, встановленими у кухнях-причепах, довкола на модифікованих великах їздили дітлахи, що нічим не вирізнялися від малечі з бідних районів…

Ньєман помітив кремезних чоловіків у майках і гавайських шортах, які пили пиво довкола новенької, ніби щойно з салону, «ауді Q2».

— Ви розмовляєте французькою? — запитав він, навіть не подбавши про усмішку.

— А ти як думаєш? — відповів один із хлопців з убивчим акцентом. — Ми не сидимо на місці, старий. Мотаємось туди-сюди через кордон…

— Ми шукаємо Йозефа Вадоша.

— Що вам від нього потрібно?

— Просто поговорити.

Той махнув рукою, мовляв, «ці жалюгідні фліки вічно хочуть побалакати», а тоді махнув пляшкою у бік старших чоловіків, які грали в карти під навісом.