Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Усі відмовились. Івану, певно, нудило, Кляйнерт закам’янів на своєму місці, а Ньєман не хотів випускати з уваги ані крихти історії, адже це була остання пряма зачіпка.

— Ми покликали ворожку.

Ньєман усміхнувся. Що з єнішами, що з ромами — та сама історія: байдуже, що в них супутникові антени на дахах фургонів і цілком сучасний вигляд, у тому, що стосується вірувань, нічого не змінилося.

— Вона в нас дуже відома, — говорив Йозеф абсолютно серйозним тоном. — Уві сні вона подорожує світом мертвих. Приводить звідти жахливі темні сили, яких може нацькувати на живих…

Ньєман поглянув на полички зі статуетками. Половина з них, мабуть, були зачаровані. Він подумав, чи вагітні жінки єнішів носять на грудях, як ромки, ведмежі зуби, аби дитина була сильною.

— Ми попросили її наслати на Ґаєрсберґів закляття. Це питання справедливості: ці покидьки знищили нашу сім’ю, а її прокляття мало відновити рівновагу.

«Ми втратили німця», — подумав Ньєман, помітивши спантеличену фізіономію Кляйнерта.

— Стара сказала нам, шо в цьому нема потреби. Шо вони вже прокляті…

— У якому сенсі?

— Над ними нависає смерть.

Ньєман здригнувся всім тілом. Відбувалося щось дуже важливе.

— Поясни, — наказав він.

— У кожному поколінні Ґаєрсберґів один син помирає молодим…

Після смерті Юрґена й Макса ці слова набували особливого значення.

— Що ще вона сказала?

— Нічо, мені вистачило й цього. Я прочитав у газеті, шо одного з синів Ґаєрсберґів убили. Значить, ворожка не помилилась, правда ж?

Йозеф насмішкувато підморгнув їм — він уже випив половину другої пляшки. Пальне дало свій ефект: його різкі риси обличчя, здавалося, розслабились.

Раптом він підвівся із чітким наміром покинути фургон: розмову завершено. Відвідувачі взяли з нього приклад і проштовхалися до дверей.

Надворі всі відчули дивну симпатію між цим вождем зі зламаним життям і трьома геть збентеженими фліками. Вони прощалися, ніби вві сні, коли обличчям Йозефа пробігла тінь. Фліки обернулися. Перед ними в оточенні зграйки дітлахів стояла жінка років за тридцять.

Утім, про її вік можна було тільки здогадуватися, адже в неї не було обличчя. Її лице закінчувалося на верхній щелепі. Під нею були самі лише зяючі зморшки та пошрамовані зв’язки. Ліва половина обличчя була пожмакана, ніби крафтовий папір. Із цього боку бракувало ока, а на скроні під білявим волоссям виднівся слід глибокої вм’ятини.

— Марія, моя дочка, — спокійним тоном сказав Йозеф.

Попри жах, Ньєман відчув дещо запізніле задоволення від того, що прикінчив одну з тварюк, здатних зробити таке з людиною. Він пригадав, що після Другої світової їх усіх знищили, як ліквідовують якусь пошесть чи небезпечний ген.

Якщо кілька таких псів вижили дотепер, Ньєман хотів завершити цю справу.

— Я відмовляюся шукати ворожку, — попередив Кляйнерт.

— І не треба. Достатньо лише перевірити те, що вона розповідала.

Ньєман незворушно вів машину (фізичний контакт із «вольво» заспокоював його). Кляйнерт, здавалося, ледве тримався. Івана на задньому сидінні теж досі була шокована обличчям Марії. Усе йшло шкереберть. Коли вона намагалася відігнати цю картинку, то бачила власну руку, затиснуту під ланцюгом байка, так що пальці от-от відрубає важелем стартера. Цього не сталося, але біль від того епізоду, який так і не завершився, докучав їй, ніби фантомний біль — однорукому.

— Як ви можете вірити в такі історії? — не вгавав німець.

— Можливо, за цими чутками стоять якісь факти.

Івана не знала, що про це й думати. Вона інтуїтивно довіряла Ньєманові, але непрямі свідчення ворожки, якщо чесно…

— Якесь божевільне розслідування, — пробуркотів Кляйнерт. — Жертви, яких калічать, мов тварин. Підозрюваний-пес. А тепер ще й ворожка в ролі свідка…

— Мусимо звикати, Кляйнерте. Та й зрештою, більше в нас нічого нема.

Івана опустила своє вікно, вдихнула глибокий ковток повітря, просоченого запахом смоли, і наважилася викласти теорію, що вже якийсь час визрівала у неї в голові:

— Щось у всій цій історії не клеїться.

— Щось одне, ти впевнена? — реготнув Ньєман.

— Ви думаєте, що група VG сформувала загін на зразок зондербригади.

— Так.

— А навіщо?

— Не знаю. Для всілякої брудної роботи.

— Припустімо, цей загін працює на Ґаєрсберґів. Тоді навіщо їм зараз убивати спадкоємців роду?

— Це нам і треба дізнатися. Я не виключаю можливості, що вони виконують накази.