Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Чиї? — втрутився Кляйнерт.

— Старого Франца.

— Він же у візку!

— То й що?

На цих словах запанувала мовчанка. Ніхто не хотів приставати на цю теорію.

— Хай там як, — додав Ньєман, — а вбивця Юрґена і Макса, можливо, й не належить до Чорних мисливців.

— Ну, приїхали, — сказав Кляйнерт, чия чаша терпіння, здавалося, переповнилась. — Чого ж тоді ми за ними ганяємось?

— Є якийсь зв’язок, я впевнений.

Івана, якій від нагрітого сонцем повітря стало краще, запитала:

— Як у нас справи з браконьєрами, колишніми зеками і так далі?

— Мої люди працюють над цим.

— А з асоціаціями Франца?

— Те ж саме.

— Треба глянути, чи в історії групи не було інших перегинів, як із Вадошами.

— Якби були, ми б уже про них знали.

— Не факт. Група VG могла приховати дражливі інциденти…

Івана не відповіла: тут справді могло бути все. Що ж до Кляйнерта, вираз його обличчя говорив сам за себе: він не міг прийняти думку про те, що в його краях хтось відтворює нацистів із минулого, кидає дітей на поживу псам і обезголовлює аристократів посеред лісу.

Вони наближалися до Фрайбурґа. Івану охопило радісне тремтіння. Вона починала любити це місто. Найбільше її радували не дерева, не лісисті пагорби і не фахверкові будинки, а екологічна атмосфера. Колись люди забудуть про машини, почнуть використовувати відтворювані джерела енергії, дбати про свою землю, і тоді кожен житиме, як у Фрайбурґу-ім-Брайсґау…

— А з Максом, — озвався Ньєман, — що нового?

— Триває розтин. На місці злочину нічого не знайшли.

Управління кримінальної поліції розміщувалося в будівлі кольору каштанової пасти, яка завдяки рядам вікон, схожих на латки, терасі на даху та заокругленим кутам нагадувала радше завод тридцятих років. Утім, ця споруда вселяла впевненість. Бастіон, зведений в ім’я закону і порядку.

На відміну від багатьох фліків-детективів, Івана любила, коли розслідування вимагало пошуків за комп’ютером десь у невідомому офісі.

Ньєман заглушив двигун і попередив Кляйнерта:

— Майже полудень. Залишилося всього кілька годин, щоб щось нарити.

— Мої люди не змикали очей.

— Посплять, коли приїдуть хлопці з карного розшуку. Щодо «нортонів» новин немає?

— Зараз перевірю.

— Супер, — сказав Ньєман тоном, що означав протилежне.

Він повернувся до Івани.

— А ти знайди мені цих довбаних псин… Якщо десь існує їх розплідник, то неможливо, щоб ніхто ніколи про нього не чув, хоча б ветеринари…

Вона воліла б узятися за щось інше, але, врешті-решт, ці собаки були справжнім слідом, теплим, живим, пахучим. Навіть якщо в них від початку ніщо не клеїлось, хоч якісь докази існування цих тварин вона мусила знайти.

— А ви? — запитала вона, як і щоразу, коли їй давали якесь марудне завдання.

— Я? Я займуся генеалогією.

Він висадив їх із «вольво» і поїхав помалу, як думка, що визріває десь у дальньому куточку мозку.

На другому поверсі Кляйнерт пояснив Івані, що посадить її у себе в кабінеті, «щоб було зручніше». Вона не дуже добре зрозуміла, що він має на увазі, окрім того, що він хоче тримати її неподалік. В іншій ситуації вона сприйняла б це за прояв недовіри, але цього разу вирішила пристати на версію взаємних фантазій.

Хоч і одружений, Кляйнерт усе ж позирав на неї, як кіт на сало. Чого саме він хотів? Короткого роману? Платонічних стосунків на час розслідування? Чи переживав справжнє «кохання з першого погляду в Чорноліссі», як у телесеріалах?

Вона підключила до розетки ноутбук, поставила на зарядку айпад і телефон, прибрала папки, якими був завалений стіл. Перед тим, як обдзвонювати місцевих ветеринарів і, пізніше, інші псарні, вона хотіла зв’язатися зі старим приятелем із кінологічної бригади Неї-сюр-Марн.

— У мене дещо є, — раптом сказав Кляйнерт, іще навіть не сівши.

Він уже встиг перевірити пошту, а тепер гортав папери, які залишили йому вранці підлеглі.

Комісар підійшов до Іваниного столу зі стосом аркушів у руці.

— Що це?

— Один із фондів Франца фон Ґаєрсберґа, «Шварцес Блут».

«Чорна кров». Назва в тему до розслідування.

Кляйнерт нахилився до Івани й показав їй папери.

— Мої хлопці дізналися, що ця асоціація займається лісами родини. Імена працівників збігаються з результатами інших пошуків.

— Яких?

— Тих, що стосуються браконьєрів, які відмотали строк у Баден-Вюртемберґу.

— Ви маєте на увазі…

— Схоже, Франц наймає досить… сумнівних чуваків.