Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Для Івани ця пристрасть була деревом, що приховує ліс. Якщо в Пряничка й були секрети, він старанно ховав їх за цим збоченням, занадто офіційним і тому цілком безпечним.

— Ходили й інші кумедні чутки… — повела далі Лоретта, ніби відчула, що має видати своїй співрозмовниці ще кілька цікавинок. — Казали, наприклад, що Юрґен і Лаура міняються коханцями…

Помітивши вираз обличчя Івани, Лоретта всміхнулася.

— Ви не знали? Юрґен був бісексуалом. Ще один факт, який не вписується в династію VG. Але йому все пробачали — завдяки щорічним підсумкам. Не музика пом’якшує серця, а гроші.

— Лаура також бісексуалка?

— Ні, не думаю.

— А ви самі вірите в ці історії про коханців?

— Юрґен і Лаура ділили все з самого дитинства. Чому б тепер їм не ділитися партнерами?

— Вони не хотіли заснувати сім’ю, полетіти з родинного гніздечка?

— Як на мене, вони досі жили моментом, а головне, у захваті від нового становища. У тому віці, коли інші юні дипломовані спеціалісти ксерять папірці, вони вже керували однією з найбільших компаній Баден-Вюртемберґу.

Лаура і Юрґен ділилися грошима, владою, сексом… Можливо, цього було недостатньо. Івана уявляла собі щось іще інтимніше, гарячіше, ризикованіше.

— Вони досі полювали разом?

— Ні. Час їхніх самотніх вилазок сплив. Вони мусили організовувати полювання з собаками у Франції, облави на власних землях і запрошувати цілу купу родичів. Як на мене, усе це їм було смертельно нудно.

Івана приберегла головне запитання на кінець:

— На вашу думку, хто міг убити Юрґена?

— А звідки мені знати? Я не знаю, чи були в Юрґена вороги, але група VG має загрозливих суперників. Ця смерть для них, мабуть, — справжня удача. До речі, з цього погляду це лише пів справи.

— Що ви маєте на увазі?

— Убивця, хай який у нього мотив, мусить тепер убити й Лауру. Якщо він прибрав Юрґена, то явно бажає позбутися і його сестри.

Івана подумала про чорного собаку, що зачаївся в траві. Чи справді пса нацькували на графиню? Чи справді вона мала прийняти смерть від зубів цієї жахливої тварини?

Провокація на прощання:

— А це не могла зробити сама Лаура?

Лоретта схопила віник із березових прутиків і почала несамовито хльоскати себе по плечах: що йде на користь іншим, те і їй не зашкодить.

— Мені здається, ви неправильно ставите запитання.

— Тобто?

— Навіть якби її не намагалися вбити, лише дивом вона переживе смерть брата.

— Прізвище, ім’я, адреса.

Ньєман був у препаскудному гуморі. Він мусив допитувати підозрюваного, який був йому абсолютно по цимбалах, в офісі Кляйнерта, якого ненавидів, — а Івана як крізь землю провалилась. Просто взяла й зникла. З його тачкою!

Із його славнозвісним «вольво» 240 брейк, що в народі кличуть «шведська цеглина». Він ніколи не наважився б назвати при комусь свою машину «колекційним автомобілем», але сприймав її саме так.

За Івану він не хвилювався ні секунди. По-перше, вона залишила йому записку. Бісову записку, ніби якась утікачка. Та й потім, Івана була дорослою дівчинкою і могла спокійно одна гуляти лісом, де живе великий злий вовк.

Але машина… Її правильні й водночас масивні форми, рифлена решітка радіатора, строгий і чіткий, ніби твердий намір, квадратний багажник. Це авто було таким надійним, що пережило весь кінець ХХ століття, і його досі можна було знайти на подвір’ї якоїсь ферми, де воно слугує скотовозом. Він мав модель вищого класу: 155 кінських сил, фурнітура з горіхового дерева та вишуканий шкіряний салон… І ось якась засранка, котра в житті водила тільки «рено твінґо» та електромобілі з прокату, сиділа за кермом його іграшки.

Ньєман струсив із себе ці похмурі думки й повернувся до теперішньої миті.

Томас Краусс представився, але флік не слухав. Єдина хороша новина: підозрюваний походив із Ельзасу, тому допит мали вести французькою. Якщо вже говорити ні про що, то принаймні добре, що не треба перекладати.

— Мене звати П’єр Ньєман, — відрекомендувався у свою чергу він. — Я майор французької поліції. А це мій німецький колега, Фабіан Кляйнерт, обер-комісар поліції з управління карного розшуку землі Баден-Вюртемберґ.

Кляйнерт поступився йому місцем шефа — чи ветерана — за столом, навпроти підозрюваного, а сам усівся праворуч, клацаючи по ноутбуку, ніби простий секретар. Між ними стояла маленька камера, що втупилася в самопроголошеного вбивцю своїм червоним оком.

— Ми тут для того, щоб офіційно запротоколювати твоє зізнання, — повів далі він.