Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Івана здивувалася.

— Вони були дуже смішливі. Їхнє спільництво проявлялося в гумористичному погляді на цілий світ. Навіть коли їх карали, навіть коли вони стикалися з пихою батька чи байдужістю матері, вони сміялися. Урешті-решт, разом вони були щасливі.

Івану не полишала картинка дітлахів, які гордо тримають рушниці.

— А полювання?

— Полювання… — замріяно повторила Лоретта. — Ось до чого вони мали ідеальний, абсолютний, безсумнівний хист. Обоє однаково. Дай їм рушницю і випусти в ліс — і вони розберуться. Виняткові стрільці, ліс відчували зсередини. Щонеділі влаштовували в лісі при замку справжню бійню.

Івана спробувала уявити Пряничка і його молодшу, але на голову вищу сестру, спроможних, очевидно, забити будь-яку тварину за кількасот метрів. Вона трохи поспішно зробила висновок, що таким чином дітлахи зганяли свою злість, але Лоретта це передбачила:

— Усі говорили, що так вони позбавляються самотності, нещастя, але це неправда. Вони йшли на полювання з усмішкою на вустах, із легким серцем. Вони вбивали з дуже здоровим ставленням, без задніх думок. Зовсім не те, що їм прищепили внаслідок такого виховання…

— Якими видами полювання вони займалися?

— Усіма потроху.

— А піршем?

— Ні, піршем — ні. Надто юні, надто нетерплячі.

— У ті часи не ставалося ніякого нещасного випадку? Вони ніколи нікого не ранили?

— Точно ні. У Німеччині з правилами безпеки не жартують. Тим більше в Ґаєрсберґів. До того ж, як я вже сказала, брат і сестра були винятковими стрільцями. І це в дванадцять років.

Лоретта нарешті облишила своє приладдя для тертя. Очищена, вкрита струменями води, вона сиділа, розвалившись, на краю лавки, витягнувши прямі ноги поперед себе, ніби дві непотрібні жердини, і розслаблялася — її синющі очі втупилися в порожнечу, або радше в глибини спогадів.

— Вас послухати, — пішла на провокацію Івана, — то здається, ніби вони були не такі вже й нещасні.

— Напевно, я неправильно висловилась. Вони були дуже нещасні. Позбавлені всього, вони росли, ніби сироти.

— В емоційному плані — можливо, але матеріально…

— Ви не розумієте. Батько ростив їх у крайній бідності. Він платив за їхнє навчання, одяг, їжу — і все. Навіть підлітками вони не мали ніяких кишенькових грошей. Улітку мусили полоти бур’яни в парку, щоб заробити кілька пфенігів. Узимку розчищали сніг на терасах замку.

Івана й гадки не мала, що таке пфеніг. Напевно, стара валюта, що ходила до євро.

Лоретта заглибилася в тему кишенькових грошей:

— Пізніше на літніх канікулах їм доводилося працювати на підприємствах групи VG. Не в офісах, а на заводах. Тижнями псували собі зір над мікросхемами електронних компонентів, дихали сплавами олова й свинцю, що киплять на кінчику паяльника… Вони отримували мізерну платню, а батько торочив їм: «Ви — стажери. Ви не приносите гроші, це ми на вас їх витрачаємо».

Івані було важко жаліти маленьких Ґаєрсберґів. Так, вони виросли, позбавлені батьківської любові та будь-яких кишенькових грошей, але з золотим дном у кінці тунелю та гвинтівкою в руці.

— Ви щойно сказали, що Фердинанд жорстко поводився з Юрґеном, бо той був спадкоємцем, а з Лаурою — тому, що вона жінка. Але врешті-решт вони обоє успадкували імперію VG, хіба ні?

— Ні. Рішення Фердинанда було чітким: керувати групою мав лише Юрґен.

— Він був більш тямущим за сестру?

— Радше навпаки. Він був чоловіком, от і все. Але Юрґен не кинув сестричку. Насправді в нього не було вибору. Без неї він ніколи не зміг би керувати компанією. Кажу ж, вони були одним цілим. А вдвох вони були повноцінними господарями землі Баден. Ніхто і ніщо не могло їх зупинити.

Івана глянула на годинник, але на руці його не було. Її попросили зняти його, перш ніж заходити до купалень. Котра година? Івана почувалася як ніколи повною води й пари, ніби мокра губка.

Вона спробувала зібратися з думками й піти в іншому напрямку:

— А упродовж останніх років ви щось про них чули?

— Тут усі постійно чують щось про Ґаєрсберґів.

— І що, наприклад, про них казали?

Лоретта випросталася на лавці й пригладила волосся назад: її гладенький лоб давав прикурити всім ботоксам світу. Ні зморщечки, ні найменшої плямки: час відшліфував цей лоб, як вода — зруб криниці.

— Багато говорили про смаки малого Юрґена.

— Про його захоплення садо-мазо?

— Про це ходило багато чуток. Він не ховався, а ви знаєте, як люди люблять помічати зло в інших, щоб не бути самотніми грішниками…