Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Це я, — сказала Лоретта французькою. — Журналістка?

— Флік.

Колишня гувернантка не виглядала здивованою: після смерті Юрґена до неї, мабуть, приходило чимало людей. Івана представилася в кількох словах. У липкому купальнику й мокрій шапочці вона здавалася не надто авторитетною. Тому вирішила розіграти ввічливий візит.

Говорячи, вона розглядала фройляйн. Найбільше Івану зачаровувало її обличчя. У Лоретти не було практично жодної зморшки — час майже не торкнувся цієї скульптури. Її бліда шкіра з синюватими венками нагадувала білу гальку на пляжі, порослу тоненькими водоростями й полинялу від солі.

— Почекайте секунду, — сказала вона.

Жінка поставила цеберце і вихопила з діжки води в’язку гілля з блідо-зеленим листям. Вона пішла в інший кінець зали, а тоді повернулася, дбайливо хльоскаючи купальників праворуч і ліворуч по плечах. Із такою нянькою не дивно, що Юрґен полюбив садо-мазо — коней на переправі не міняють.

— Ну ось, — мовила Лоретта, кидаючи свій віник назад до діжки. — Ідіть за мною.

За іншими дверима починався ще один коридор, який вів до глухої кімнатки. Івана не бачила, звідки долинало світло, але все було біле: кахляний кубик Рубика, насичений парою.

Лоретта показала на самітну лавку біля стіни, куди Івана й сіла, не сперечаючись. Залишалося тільки дати собі повільно танути, як сніжинка на гарячій долоні.

— Потріть шкіру, — наказала Лоретта, простягаючи їй камінець із шерхкою поверхнею.

— Ні, дякую.

— Дарма ви. Краса постійно оновлюється, регенерує. Треба допомагати їй змінювати шкіру. Не давайте рокам зіткати на вашому тілі їхнє павутиння…

Як давно вона вже не робила пілінгу чи навіть не користувалася кремом для зволоження? «Піклуватися про себе» та «кинути курити» завжди стояли окремими пунктами в Іваниному списку, але це була лише данина прокрастинації.

Більшість людей думають, що будуть «повноцінними» чи нарешті стануть тими, ким є, коли втіляться їхні плани, але насправді все навпаки: саме ті обіцянки, яких ніколи не дотримуються, становлять їхнє єство, їхнє глибинне підґрунтя. Усі ми — каліки з ураженими мріями.

Лоретта сіла поруч з Іваною і взяла чорну рукавичку з волосіні.

— Що ви хотіли дізнатися? — запитала вона, тручи собі литки. — Я відправила гуляти лісом усіх журналістів, які мене знайшли, але французька поліцейська — це все-таки щось незвичне…

Івана лише кількома реченнями окреслила свої інтереси і передала слово колишній гувернантці, яка не змусила себе просити, аби оповісти історію «несправжніх двійнят».

— Коли я почала працювати в Ґаєрсберґів, Юрґену було чотири роки, а Лаурі — два. А пішла я, коли вони обоє вступили до вишів. Місію виконано!

— Ви провели поруч із ними майже двадцять років. Але, здається, смерть Юрґена не надто вас приголомшила.

— Не думайте так. Але це і не означає, що я була до них прив’язана.

— Он як?

— Так. Няньки — це як фліки.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо ви ставитеся до своєї роботи емоційно, то втрачаєте будь-яку неупередженість. Стаєте слабкою, погано робите свою справу.

Ця жінка, схоже, плутала роботу гувернантки з роллю тюремника, але нехай.

— Коли вас найняли, ви вже мали досвід у цій галузі?

— Анітрохи. Я була спортсменкою вищої ліги наприкінці кар’єри. Плавання, веслування… Як на свій вік, я встигла чимало помандрувати. Говорила французькою, італійською, англійською. Ще я тренувала жіночу волейбольну команду Баден-Вюртемберґу. Група VG була спонсором. Ось як я познайомилася з Фердинандом фон Ґаєрсберґом.

Івані спав на думку очевидний здогад — а розуміння того, що життя любить очевидні здогади, було її роботою:

— Ви були…

— Його коханкою? Ні. Я була не в його стилі. Застара.

Дивлячись на це прекрасне обличчя, яке гордо опиралося віку, і тіло, що не давалося часу, Івана подумала, що в сорок років Лоретта, певно, була справжньою бомбою.

Гувернантка наче прочитала ці думки в її погляді.

— Граф полюбляв свіжу кров із власної компанії. Особливо робітниць.

Івана не стала на цьому зупинятися — зараз не про це.

— Розкажіть мені про виховання, яке ви дали дітям.

— Я проводила з ними кожен день, без винятку. Лише виділяла для себе кілька годин тренувань на добу. Граф дозволив мені користуватися всім, що було в замку. В ті часи там був тренувальний зал у підвалі, майданчик для легкої атлетики, тенісний корт. Іще я могла займатися веслуванням на озері. Ідеально.