Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Уся ця сцена здавалася нереальною. Яскраві промені світлодіодних ліхтариків прокладали шлях поміж дерев і листя, забарвлювались у всі можливі кольори, натрапляючи на стовбури, просочувалися в текстуру імли, танцювали балет психоделічних мандрівних вогнів.

Обер-комісар поліції відгорнув брезент, яким був накритий труп собаки.

— Ви впевнені, що він збирався на вас напасти?

— Якби я його не вбив, він прикінчив би мене. Його ціллю була графиня, але побачивши мене, він кинувся до моєї горлянки.

Закутаний у чорний дощовик із піднятим комірцем, Кляйнерт зі своєю борідкою та волоссям, коротким спереду й довгим ззаду, нагадував якогось змовника з сімнадцятого століття.

— Власне, — заговорив він скептичним тоном, — де графиня?

— Повернулася додому. Її сильно вразила ця історія.

Німець коротко всміхнувся.

— Вона ще не звикла до методів французької поліції.

Його ідеальна дикція — він чітко ґрасирував усі «р» й ніколи не губив складів — робила його ще більш неприємним.

Ньєман не повівся на провокацію.

— Графині загрожувала небезпека, — наполіг він. — Цієї ночі треба розставити довкола вілли людей.

Тон фліка змусив його співрозмовника здригнутися.

— Щоб усе було ясно, майоре: накази тут роздаю я.

— Без проблем. Але ви зі мною згодні, хіба ні? Схоже, тепер, після Юрґена, мішенню стала Лаура.

Кляйнерт знову похитав головою.

— Мої хлопці кажуть, що довкола парку немає жодних слідів шин чи ніг. — Німецький флік кивнув на групу людей, одягнених у чорне, які стояли за огороджувальною стрічкою. — Та й місцеві сторожі нічого не бачили і нічого не чули.

Ньєман кинув на них погляд — здоровані шепотіли щось один одному на вухо.

— Ці хлопці щось знають.

— Ні, — категоричним тоном відказав Кляйнерт.

— А все ж їм, здається, є що сказати.

— Це місцеві хлопці. Вони все ще вірять у старі легенди.

— Тобто?

— Чоловік у масці з чорним собакою? Ви вже й так усе розповіли, старий. У половині легенд цієї землі діє такий персонаж… Незвично те, що тут у ці казочки продовжують вірити навіть у дорослому віці.

Ньєман також хотів би набратися зверхності, як Кляйнерт, одним помахом руки відкинувши ці наївні вірування. Але відколи він перетнув кордон, цей ліс із його тінями полонив його. Та й до того ж, він сам бачив ту маску поміж соснових гілок…

Ніби щоб остаточно доконати себе, він кинув погляд на собаку, розпростертого на траві. Той був схожий на гранітну скульптуру, важку й компактну. Після смерті в нього задерлися губи, відкриваючи ікла доісторичних розмірів.

— Треба показати його Шюллеру, — сказала Івана, яка щойно повернулася до них, самостійно оглянувши місце подій.

Сама її присутність врятувала Ньємана: коли вона опинилася поруч, йому стало тепло, він відчув себе сильним і живим. З Іваною справи йшли краще.

— Лікарю Ґаєрсберґів? — запитав Кляйнерт. — Навіщо?

— Він сказав нам, що знається на мисливських собаках.

— Ніщо не свідчить про те, що це мисливський собака.

— Ви знаєте, що це за порода?

— Ні. — Кляйнерт мимоволі всміхнувся. — Чесно кажучи, я взагалі в цьому не розбираюся.

— Ми теж, — усміхнулася йому у відповідь Івана.

Раптове спільництво між цими двома роздратувало Ньємана, але він мав нагальніші справи, аніж гратися в ревнивого самця.

— Перші висновки такі, — повела далі Івана. — Він не має ні нашийника, ні татуювання. Жодного розпізнавального знака. Треба відштовхуватися від породи.

— Я скажу своїм перевезти його до інституту Макса Планка, — погодився Кляйнерт.

Він попрощався з Іваною, коротко вклонившись, а тоді розвернувся й пішов.

А пройшовши кілька метрів, кинув Ньєманові через плече:

— Завтра чекаю на вас обох у фрайбурзькому відділку.

— Завезти протоколи?

— Ні. Допитати Краусса.

Ньєман геть забув про нього. Після невдалого замаху на графиню його зізнання більше нічого не важили. Але Кляйнерт мав рацію: треба було закрити кожну версію, перш ніж переходити до наступної.

— Що ви про це думаєте? — запитала Івана, коли вони опинилися наодинці.

— Юрґен займався піршем, і його вбили відповідно. Лаура займається цькуванням, і її слідами пустили пса.

— І що?

— Убивця вирішив порішити Ґаєрсберґів, щоразу обираючи техніку, яку жертва найчастіше використовує.

— Навіщо?

— Зарано щось говорити. Але я схиляюся до мотиву помсти.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Або щось інше. Хай там як, якщо вбивця мститься, він хоче зробити це під знаком мисливства.