Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Лежачи під собакою, Ньєман відчував крайню відразу. Він був ніби туша на підлозі бойні, оббілований кусень м’яса під саваном із крові, шкури й шерсті. Повернувшись набік, він знайшов у собі сили підняти чорну масу й звільнитися. Тоді скорчився, стоячи навколішки, й обхопив голову руками.

— Усе гаразд?

Він плинув десь за кілька світлових років від цієї галявини, просоченої запахом смоли. Він був в Ельзасі, у своєму найгіршому спогаді, і відчував, як гострі ікла Реґлісса впиваються в його плоть. Йому знову захотілося виблювати…

— Усе гаразд?

Він підвів погляд і провів рукавом по обличчю. Перед ним із розгубленим виглядом стояла графиня. Якщо Ньєман колись і мав якісь несміливі бажання пережити пригоду з Лаурою фон Ґаєрсберґ, то тепер можна було вважати це питання остаточно закритим.

Він іще раз витер лице, ледве не здираючи собі шкіру.

— Що сталося?

Ньєман випростався із зусиллям і, досі сидячи на землі, відсунувся від нерухомого собаки. Він усе ще цілився в нього з пістолета, готовий вистрілити, якщо псина здригнеться. Але ні: він однією кулею зніс їй пів черепа, разом з мозком.

— Ви ж мені відповісте?

Нарешті він подивився на графиню.

— Це ваш собака?

Він не впізнав власного голосу. У горлі застряг клубок. Лаура простягнула йому руку, щоб допомогти встати, але він її проігнорував. Принижений, задиханий, він урешті-решт звівся на ноги, відчуваючи, як десь у грудях колотиться серце. У нього відразу запаморочилося в голові, і він спробував віднайти рівновагу, водночас намагаючись засунути закривавлений ствол у штани.

Цієї миті він помітив силует, метрів за п’ятнадцять від них, поміж дерев, що тісним рядом обступали галявину.

— Гляньте!

Він знайшов у собі сили простягнути руку. Лаура теж подивилася в тому напрямку.

— Що?

Але тінь уже зникла. Утім, Ньєман був переконаний: щойно він бачив чоловіка, який зливався з корою дерев, у кашкеті й дивній полотняній масці з проріззю на рівні очей і твердим конусом на місці носа.

— Що ви бачили? — запитала Лаура.

Він не став відповідати — міг би кинутися за тінню, але не в такому стані: ноги ледве тримали його, руки трусилися.

Ньєман вирішив повернутися до собаки, що лежав біля його ніг. Великий пес із гладкою шерстю та м’язистим тілом. Мішок із чорної шкури, наповнений об’ємними мускулами та зразковим скелетом.

Із великим зусиллям Ньєман змусив себе стати навколішки, щоб краще його розгледіти. Що за порода — жодної гадки. Тіло могло б належати будь-якому гладкошерстому тер’єру, а от писок був незвичайний. Квадратний, ніби ковадло, блискучий, мов балістична ракета, він здавався водночас неповоротким і загрозливим, щомиті готовим оголити купу вбивчих зубів.

— Ви мені не відповіли, — буркнув Ньєман, віддихуючись. — Це ваш собака?

— У мене немає собак.

— Навіть мисливських? — запитав він, підводячись.

— Ті, якими я користуюся, не тут. Я ніколи в житті не бачила цієї тварини. Навіщо ви його вбили?

— Він збирався напасти на вас.

Графиня не відповіла й стала на одне коліно, щоб і собі оглянути собаку. Ньєман помітив у її поведінці співчуття й доброзичливість, що його розлютили. Він не розумів цієї ніжної любові людей до собацюр, а особливо до цього довбаного монстра, який радо перегриз би їм горлянки.

— Що ви робили надворі о такій годині? — заговорив він тоном фліка, який просить показати документи.

Графиня встала, і до неї повернулася її звична манера триматися:

— Спокійно, Ньємане. Я все ще в себе вдома.

— Гаразд, — погодився він, знову витираючи лице (у шкіру йому всотався запах крові та м’яса). — Але куди ви йшли посеред ночі?

Лаура зиркнула кудись понад його плечем.

— До каплички в кінці парку. Там поховали Юрґена. Я хотіла посидіти, подумати. — Вона стишила голос: — Поговорити з ним…

Ньєман витягнув телефон і набрав номер Кляйнерта. Він знав, що Івана, почувши постріл, поквапиться до них. У нього досі тремтіли руки.

Лаура спостерігала за ним краєм ока — здавалося, її набагато більше налякав сам флік, аніж пекельний пес.

— Ви серйозно?

Ньєман щойно описав силует, який помітив поміж сосен.

— Схоже, ніби я приколююсь? — похмуро відповів він. — У нього було щось на кшталт балаклави. Із виступом під тканиною для захисту носа…

Кляйнерт хитав головою. Очевидно, він не вірив жодному слову з цієї розповіді. На його відкритому чолі, гладенькому, ніби куля для боулінгу, відбивалися сині спалахи поліцейських машин, що заполонили прекрасні газони Скляної вілли.