Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Ньєман чув про це алібі, тепер він пригадав.

— У вас є їхні контакти? — запитав він.

— Так. Можу також повідомити вам їхній тариф.

Ньєман підвів погляд і помітив підвішений на стіні герб Ґаєрсберґів: два схрещені оленячі роги на золотому тлі. І все заради цього, подумав він. Століття воєн, політичних баталій, соціальної боротьби, ревного захисту привілеїв — усе заради двох клоунів, які викликають шльондр перед тим, як піти в ліс завалити оленя. Дарвінівська еволюція приносить чимало розчарувань.

Графиня кудись зникла. Не встиг він це помітити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий таріль із ґжельським розписом у вигляді ніжних блакитних квіток.

Ньємана зворушило, як ця жінка з буйною гривою, затиснута в сукні, ніби ніж у піхвах, ставить на стіл бабусин таріль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цій суперечності він побачив прірву людяності, через що на очах у нього забриніли сльози.

— Домашній штрудель! — оголосила вона, поки Макс наливав усім вина.

Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньєману здавалося, ніби він плаває в казані з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорія, звідусіль віяло жаром, і він почувався дуже близьким до графині…

Але цієї миті Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спіймати. Прекрасний спадкоємець упав прямо в свою тарілку, і до його шевелюри поета домішалися шпецле та соус із мюнстера.

Макс і Лаура силувано розсміялися, але видовище було жалюгідне. Тоді Ньєман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не сміялася, а споглядала цього бідного дурника з виразом глибокої зневаги.

Обличчя Лаури змінилося: риси напружилися, в очах з’явилася відраза. Якоїсь миті флік помітив у цьому виразі всю ненависть знаті до народу, до нижчих прошарків суспільства, нормальних людей, у яких немає ні предків, ні герба, що додавали б їм хоч якоїсь вартості.

— Гадаю, дурниць на сьогодні досить… Ти хочеш спати?

— Ні.

Ньєман з Іваною стояли на ґанку Скляної вілли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Ніч була холодна, і прощання тривало недовго. Коли автівка кузенів розчинилася в пітьмі, графиня повернулася до будинку, не кажучи ні слова.

— Тоді нарий щось на групу VG, — наказав Ньєман. — Річні звіти, дирекція, акціонери. Я не вірю в фінансовий мотив, але краще якомога швидше відкинути цю версію. І ще спробуй перевірити, чи так уже добре розумілися брат із сестрою… Ми не зобов’язані вірити Лаурі на слово.

— Лаура… Ви вже звертаєтесь одне до одного на ім’я?

— Та ну тебе.

Клацнула запальничка, на мить освітивши їхні обличчя. До навколишніх запахів — листя й смоли — домішався аромат паленого тютюну. У будинку за їхніми спинами одна за одною гасли лампи.

Ньєман насолоджувався цим моментом, який нагадував йому вечори його дитинства, щасливі гостини в селі у бабусі з дідусем, ті часи, коли життя ще не почало скидатися на кошмар.

— А ви над чим працюватимете?

— Над піршем.

Івана скривилася.

— Краще я вже морочитимуся з цифрами…

Вони пішли до Скляної вілли, на першому поверсі якої залишилося горіти всього кілька приглушених вогників.

— Легше з мисливцями, — усе одно попередив її Ньєман.

— Ви теж були не надто люб’язні.

— Так чи інакше, це вбивство пов’язане з піршем, — ухильно відказав він. — Нам доведеться зануритися в це не на один день. Я не хочу мати клопіт із запеклою ненависницею полювання.

— Бо самі ви любите полювання?

— Питання не в цьому. На наше розслідування не повинні впливати безпідставні переконання.

— Безпідставні?

— Тобі вистачає клепки зрозуміти, що людина позбулася природних лісових хижаків. Відтепер їй доводиться самій відбувати цю повинність.

— Ви збираєтеся повторювати віковічні стереотипи про необхідність регулювання флори і фауни? Не забудьте ще цей: справжні захисники природи — це мисливці.

— Це правда. Що справді загрожує лісу, то це перенаселення.

Вони стояли на верхніх сходинках, на терасі довкола всієї споруди, освітленій невидимими лампочками, вбудованими в дерев’яні дошки. Він змінив свою думку стосовно напарниці. У пом’ятій сукні Івана цього вечора виглядала не елегантніше за мішок, але в ній було щось таке, чого бракувало графині. Якийсь надрив, якийсь дисонанс, жива краса, яка могла пробрати будь-якого чоловіка.

— Не це мене шокує, — прошепотіла вона.

Щоразу, коли вона дивилася на нього своїми світлими очима, його охоплювало якесь сильне почуття. Блідий водянистий колір її райдужки, блакитний, зелений, золотистий — неможливо визначити один, — нагадував йому аґатові кульки з дитинства. У ті часи вони здавалися йому справжнім скарбом, що приховує у переплетеннях своїх відблисків цілі світи.